Те саме стосувалося й системи охорони здоров’я. Наприкінці XIX століття такі країни, як Франція, Німеччина та Японія, почали надавати безкоштовні послуги з охорони здоров’я масам. Вони фінансували вакцинацію немовлят, збалансовану дієту для дітей і фізичне виховання підлітків. Вони висушували болота, знищували комарів і будували централізовані каналізаційні системи. Метою було не дати людям щастя, а зробити націю сильнішою. Країна потребувала міцних робітників і солдатів, здорових жінок, що могли б народжувати більше робітників і солдатів, і бюрократів, які б приходили до своїх кабінетів пунктуально о восьмій, а не лежали вдома хворі.
Навіть система соціального забезпечення була спочатку спланована в інтересах нації, а не для потреб індивідів. Коли Отто фон Бісмарк наприкінці XIX століття уперше запровадив у Німеччині державні пенсії й соціальне забезпечення, його головною метою було посилити лояльність своїх громадян, а не поліпшити їхній добробут. Ви воювали за свою країну, коли вам було вісімнадцять, і платили податки, коли вам настало сорок, бо ви розраховували, що держава піклуватиметься про вас, коли вам буде сімдесят.
У 1776 році «батьки-засновники» Сполучених Штатів Америки встановили право прагнути до щастя як одне з трьох невід’ємних прав людини, поряд із правом на життя й правом на свободу. Однак важливо зазначити, що американська Декларація незалежності гарантувала право прагнути до щастя, а не право на саме щастя. Головне те, що Томас Джефферсон не поклав на державу відповідальність за щастя її громадян. Він радше прагнув обмежити владу держави. Ідеєю було створити для індивідів приватну сферу вибору, вільну від державного нагляду. Якщо мені здається, що я буду щасливішим, одружуючись із Джоном, а не з Мері, мешкаючи в Сан-Франциско, а не в Солт-Лейк-Сіті, і працювати барменом, а не фермером, тоді моє право — іти до щастя своїм шляхом, а держава не повинна втручатися, якщо я зроблю невдалий вибір.
І все ж за останні кілька десятиліть все змінилося, і бачення Бентама почало сприйматися значно серйозніше. Люди дедалі більше вірять у те, що громіздка система, створена століття тому для зміцнення нації, повинна фактично слугувати щастю й добробуту окремих громадян. Не ми служимо державі — це вона має служити нам. Право на прагнення до щастя, що раніше сприймалося як обмеження державної влади, непомітно трансформувалося у право на щастя, начебто люди мають натуральне право бути щасливими, і все, що викликає у нас невдоволення, є порушенням наших основних прав людини, тож держава повинна подбати про це.
У XX столітті ВВП на душу населення був, мабуть, головним показником для оцінки національного успіху. Із цієї точки зору Сінгапур, кожен громадянин якого виробляє в середньому товарів і послуг на 56 тисяч доларів на рік, є щасливішою країною, аніж Коста-Рика, кожен громадянин якої виробляє лише на 14 тисяч доларів на рік. Однак сучасні мислителі, політики й навіть економісти закликають доповнити чи навіть замінити ВВП показником ВВЩ — валовим внутрішнім щастям. Зрештою, чого люди хочуть? Вони не хочуть виробляти. Вони хочуть бути щасливими. Виробництво важливе, бо воно створює матеріальну базу для щастя. Однак це лише засіб, а не мета. Костариканці демонструють значно вищий рівень задоволеності життям, аніж сінгапурці. Вам краще бути продуктивнішим, однак незадоволеним сінгапурцем, чи менш продуктивним, однак задоволеним костариканцем?
Така логіка може спонукати людство зробити щастя своєю другою головною метою на XXI століття. На перший погляд це може здаватися відносно легким проектом. Якщо голод, чума й війна зникають, якщо людство насолоджується безпрецедентним миром і процвітанням і якщо середня тривалість життя різко зростає, то природно, що все це принесе людям щастя, чи не так?
Не так. Коли Епікур визначав щастя як найвище благо, він попереджав своїх учнів, що бути щасливим — тяжка робота. Самі матеріальні досягнення не задовольнять нас надовго. Дійсно, сліпа погоня за грошима, славою й задоволеннями зробить нас убогими. Епікур рекомендував, наприклад, помірковано їсти й пити та стримувати свої сексуальні апетити. У довготривалій перспективі глибока дружба задовольнить нас більше, аніж безумні оргії. Епікур вивів цілу етику, що робити і чого не робити, щоб скерувати людей на мінливий шлях до щастя.