По-друге, це історичний прогноз, а не політичний маніфест. Навіть якщо ми не звертатимемо уваги на долю жителів міських нетрів, зовсім не очевидно, що нам треба націлитися на безсмертя, щастя й божественність. Утілення цих конкретних проектів може бути величезною помилкою. Однак історія повниться такими великими помилками. Враховуючи наші минулі здобутки й нинішні цінності, ми радше прагнутимемо щастя, богоподібності й безсмертя, навіть якщо це вб’є нас.
По-третє, прагнути — не означає отримати. Історія часто формується перебільшеними сподіваннями. Історію Росії XX століття було значною мірою сформовано намаганнями комуністів подолати нерівність, однак вони не досягли успіху. Моє передбачення скероване на те, чого людство намагатиметься досягти в XXI столітті, а не на те, що воно зможе досягти. Наша майбутня економіка, соціальна й політична сфери будуть сформовані намаганнями перемогти смерть. Звідси не випливає, що в 2100 році люди будуть безсмертними.
По-четверте, і це найважливіше, це передбачення є не так пророцтвом, як способом обговорити наші нинішні варіанти вибору. Якщо обговорення змусить нас зробити інший вибір і прогноз виявиться неправильним, тим краще. Який сенс робити прогнози, якщо вони нічого не можуть змінити?
Деякі складні системи, як, наприклад, щодо погоди, не зважають на наші прогнози. З іншого боку, процес людського розвитку реагує на них. Дійсно, що кращі наші прогнози, то більшу реакцію вони викликають. Звідси парадокс: коли ми накопичуємо більше даних і збільшуємо свої розрахункові можливості, події стають більш різкими й неочікуваними. Що більше ми знаємо, то менше можемо передбачити. Уявіть, наприклад, що одного дня експерти розшифрують базові закони економіки. Коли це трапиться, банки, уряди, інвестори й споживачі почнуть використовувати нові знання, щоб діяти в новий спосіб і перевершити своїх конкурентів. Яка користь від нового знання, якщо воно не веде до нової поведінки? На жаль, як тільки люди змінять свою поведінку, економічні теорії застаріють. Ми можемо знати, як економіка діяла в минулому, однак не зрозуміємо, як вона діє зараз, не кажучи вже про майбутнє.
Це не гіпотетичний приклад. У середині XIX століття Карл Маркс показав глибоке розуміння економіки. На основі цього розуміння він передбачив дедалі більш насильницький конфлікт між пролетаріатом і капіталістами, що мав закінчитися неминучою перемогою перших і колапсом капіталістичної системи. Маркс був переконаний, що революції спалахнуть у країнах, які починали промислову революцію, таких як Британія, Франція і СІЛА, а потім поширяться на решту світу.
Маркс забув, що капіталісти вміли читати. На початку лише жменька послідовників сприйняла Маркса серйозно й прочитала його праці. Однак у міру того, як ці соціалістичні активісти збільшували кількість прихильників і свою силу, капіталісти вдарили на сполох. Вони також уважно прочитали «Капітал», узявши до уваги багато інструментів та ідей марксистського аналізу. У XX столітті всі — від вуличного хлопчиська до президента країни — скористалися марксистським підходом до економіки й історії. Навіть найтвердіші капіталісти, які запекло протестували проти прогнозів Маркса, все ж скористалися його «діагнозом». Коли ЦРУ аналізувало ситуацію у В’єтнамі або Чилі в 1960-ті роки, воно ділило суспільство на класи. Коли Ніксон або Тетчер дивилися на глобус, вони запитували себе, хто контролює життєво важливі засоби виробництва. З 1989 по 1991 рік Джордж Буш спостерігав за занепадом ворожої комуністичної імперії лише для того, щоб програти вибори 1992 року Біллу Клінтону. Стратегію виграшної кампанії Клінтона було виражено в гаслі: «Це економіка, дурню!». Маркс не міг би сказати краще.
Коли люди сприйняли діагноз Маркса, вони відповідно змінили свою поведінку. Капіталісти в таких країнах, як Британія і Франція, доклали зусиль для поліпшення виробничих умов робітників, зміцнили їхню національну свідомість і включили їх у політичну систему. Відповідно, коли робітники почали голосувати на виборах і лейбористи забирали дедалі більше влади в одній країні за одною, капіталісти змогли спокійно засинати у своїх ліжках. Таким чином, прогнози Маркса звелися до нуля. Комуністичні революції жодного разу не струснули провідні промислові держави — Британію, Францію і США, а диктатура пролетаріату потрапила на звалище історії.