Це парадокс історичного знання. Знання, що не змінює поведінки, марне. Але й знання, що змінює поведінку, швидко втрачає свою доречність. Що більше даних ми маємо і що краще розуміємо історію, то швидше історія змінює свій хід і швидше наше знання застаріває.
У минулі століття знання людства зростали повільно, тож політика й економіка також змінювалися досить ліниво. Нині наші знання збільшуються з карколомною швидкістю, і теоретично ми повинні розуміти світ дедалі ліпше. Однак відбувається якраз протилежне. Наше новоздобуте знання веде до прискорення економічних, соціальних і політичних змін. У своєму намаганні зрозуміти, що відбувається, ми прискорюємо накопичення знань, що веде лише до швидших і більших змін. Відповідно ми дедалі менше здатні розуміти теперішній час чи прогнозувати майбутнє. У 1016 році відносно легко було спрогнозувати, як виглядатиме Європа в 1050 році. Щоправда, династії могли впасти, могли вторгнутися невідомі загарбники чи статися природні катастрофи. Однак було зрозуміло, що Європою 1050 року все ще управлятимуть королі й священики, що це буде аграрне суспільство, що більшість її жителів становитимуть селяни і що Європа й далі страждатиме від голоду, епідемій і воєн. На противагу цьому в 2016 році ми не маємо жодних уявлень, як виглядатиме Європа в 2050 році. Ми не можемо сказати, якою буде її політична система, як буде структуровано її ринок праці і навіть які тіла матимуть її мешканці.
КОРОТКА ІСТОРІЯ ГАЗОНІВ
Якщо історія не дотримується жодних стабільних правил і якщо ми не можемо спрогнозувати її подальшого ходу, то навіщо її вивчати? Часто вважають, що головна мета науки — спрогнозувати майбутнє: метеорологи прагнуть прогнозувати, буде завтра дощ чи сонце, економісти хочуть знати, чи девальвація валюти зможе запобігти економічній кризі, а чи прискорить її, а хороші лікарі — чи радіаційна або хіміотерапія буде успішною для лікування раку легень. Подібним чином істориків просять дослідити дії наших попередників, щоб можна було повторити їхні мудрі рішення й уникнути їхніх помилок. Однак це ніколи не працює подібним чином, бо сучасність уже разюче відрізняється від минулого. Марною тратою часу є вивчення тактики Ганнібала у Другій Пунічній війні, щоб скопіювати її у третій світовій. Те, що добре спрацювало в кавалерійських баталіях, не обов’язково принесе значну перевагу у війні кібернетичній.
Усе ж наука — це не передбачення майбутнього. Учені в усіх галузях часто намагаються розширити наші горизонти, тим самим відкриваючи перед нами нове й невідоме майбутнє. Це особливо справедливо стосовно історії. Хоча історики час від часу докладають свої руки до пророкування (без помітного успіху), вивчення історії має на меті перш за все допомогти нам усвідомити ті можливості, які ми зазвичай не розглядаємо. Історики досліджують минуле не для того, щоб повторити його, а щоб звільнитися від нього.
Усі і кожен із нас народжені в певній історичній реальності, якою керували конкретні норми й цінності і яка управлялася унікальною економічною й політичною системою. Ми сприймаємо цю реальність як належне, вважаючи її природною, неуникною й непохитною. Ми забуваємо, що наш світ було створено випадковою послідовністю подій і що історія формувала не лише нашу технологію, політику й суспільство, а й наші думки, страхи і мрії. Холодна рука минулого простягується з могил наших попередників, хапає нас за горло і скеровує наш погляд у єдине майбутнє. Ми відчули цю хватку в ту мить, коли народилися, тож вважаємо, що минуле є природною й неуникною частиною того, хто ми є. Тому ми рідко намагаємося звільнитися від нього й передбачити альтернативне майбутнє.
Вивчення історії спрямоване на ослаблення хватки минулого. Воно дає нам змогу озирнутися на всі боки й почати помічати можливості, які наші попередники не могли уявити чи не хотіли, щоб ми їх уявляли. Спостерігаючи випадковий хід подій, що привів нас до сьогодні, ми розуміємо, як самі наші думки і мрії сформувалися, — починаємо думати і мріяти по-різному. Вивчення історії не підкаже нам, що обрати, але принаймні запропонує більше варіантів.
Рухи, спрямовані на зміну світу, часто починаються з переписування історії, тим самим даючи людям змогу по-новому уявити своє майбутнє. Якщо ви хочете, щоб робітники вийшли на загальний страйк, жінки виступили проти торгівлі тілом, а пригноблені меншини почали вимагати політичні права, — першим кроком буде переказати по-новому їхню історію. Нова історія пояснить, що «наша нинішня ситуація не є ані природною, ані вічною. Справи колись складалися інакше. Лише ланцюжок випадкових подій створив несправедливий світ, яким ми його нині знаємо. Якщо діятимемо мудро, то зможемо змінити цей світ і створити новий, значно кращий». Ось чому марксисти переписували історію капіталізму, чому феміністки вивчали формування патріархальних суспільств і чому афроамериканці бережуть пам’ять про жахи работоргівлі. Вони прагнуть не продовжити минуле, а радше звільнитися від нього.