Те, що справедливо для великих соціальних революцій, так само справедливо і на мікрорівні щоденного життя. Молода пара, будуючи для себе новий дім, може попросити архітектора облаштувати газон перед будинком. Чому газон? «Бо газони дуже гарні», — пояснить молода пара. Але чому вони так думають? Бо за ними стоїть історія.
Мисливці-збирачі кам’яної доби не вирощували траву на вході до своїх печер. Зелена галявинка не зустрічала гостей в афінському Акрополі, римському Капітолії, Єрусалимському храмі чи Забороненому місті в Пекіні. Ідея облаштування галявинки перед входом до приватного житла й публічних будівель народилася в замках французьких та англійських аристократів у пізньому Середньовіччі. Під час раннього модерну цей звичай пустив глибоке коріння й став ознакою благородного походження.
Добре доглянуті галявинки вимагали землі й тяжкої роботи, особливо коли ще не було газонокосарок і автоматичних розприскувачів води. Натомість вони не продукували нічого цінного. Ви навіть не можете випасати на них худобу, бо вона з’їсть і витопче траву. Бідні селяни не могли дозволити собі витрачати цінну землю і час на газони. Акуратний дерен при вході до замку був символом статусу, який ніхто не міг підробити. Він твердо проголошував кожному, хто проходив повз: «Я настільки багатий і сильний, і я маю так багато акрів і смердів, що можу собі дозволити цю зелену екстравагантність». Що більший і акуратніший газон, то сильніша династія. Якби перебуваючи в гостях у князя, ви побачили, що його газон у поганому стані, ви б одразу зрозуміли, що в нього негаразди.
Гарний газон часто був місцем для важливих святкувань і соціальних подій, а увесь інший час ступати на нього було суворо заборонено. До сьогодні в численних палацах, урядових будинках і публічних місцях жорсткий знак наказує людям «не заходити на траву». У моєму колишньому коледжі в Оксфорді весь навчальний плац складався з великої гарної галявини, на яку нам дозволялося виходити чи сидіти лише один день на рік. У будь-який інший день горе бідному студентові, чия нога осквернила б священний дерен.
Королівські палаци й князівські тереми перетворили газон на символ влади. Коли наприкінці періоду модерну королів скидали, а принців відправляли на гільйотину, нові президенти і прем’єр-міністри зберегли газони. Парламенти, верховні суди, резиденції президентів та інші публічні будівлі дедалі частіше уособлювали свою владу в рядках акуратних зелених смужок. Одночасно газони завоювали світ спорту. Тисячі років люди проводили ігри на будь-якому придатному ґрунті — від льоду до пустелі. Однак за останні два століття дійсно важливі ігри — такі як футбол і теніс — проводять на газонах. Звичайно, за умови, що у вас є гроші. У favelas[6] Ріо-де-Жанейро майбутнє покоління бразильського футболу грає саморобними м’ячами на піску й у грязюці. Однак у багатих передмістях сини багатіїв із задоволенням грають на ретельно доглянутих газонах.
Через це люди стали ідентифікувати газони з політичною владою, соціальним статусом та економічним багатством. Не дивно, що в XIX столітті буржуазія, яка тоді набирала силу, з ентузіазмом взяла на озброєння газони. Спочатку лише банкіри, правники й промисловці могли дозволити собі таку розкіш у своїх приватних резиденціях. Однак, коли Промислова революція розширила середній клас і створила газонокосарки, а потім і автоматичне поливання, мільйони сімей раптом отримали можливість влаштувати домашні газони. В американських приміських районах охайні газони перетворилися з розкошу багатіїв на неодмінну ознаку середнього класу.
Це сталося тоді, коли до літургії в приміській церкві було додано новий ритуал. Після недільної служби в церкві багато людей віддано підстригали свої газони. Ідучи вулицею, ви могли миттєво оцінити статки і статус кожної сім’ї за розмірами та якістю її газону. Не було точнішого знаку, що у Джонсів щось не так, аніж занедбаний газон на подвір’ї перед входом. Нині у СІЛА, після кукурудзи і пшениці, найбільше продають трави, а газонна промисловість (рослини, органічні добрива, газонокосарки, розприскувачі) має обіг мільярди доларів щорічно.