На противагу цим процесам Homo sapiens розбила бар’єри, що розділяли планету на незалежні екологічні зони. В антропоцені наша планета вперше стала єдиною екологічною системою. Австралія, Європа й Америка і зараз мають різний клімат і топографію, однак люди спричинилися до того, що організми з усього світу почали регулярно перемішуватися незалежно від відстані й географії. Те, що починалося як жменька дерев’яних кораблів, перетворилося на нестримний потік літаків, нафтових танкерів і величезних вантажних кораблів, що борознять океани і пов’язують між собою острови й континенти. Унаслідок цього екологію, скажімо Австралії, більше не можна сприймати, не взявши при цьому до уваги європейських ссавців чи американські мікроорганізми, котрі заполонили її береги та пустелі. Вівці, пшениця, пацюки й віруси грипу, які завезли до Австралії люди за останніх триста років, нині значно важливіші для її екології, аніж місцеві кенгуру й коали.
Однак антропоцен — не новітнє явище за останніх кілька століть. Уже десятки тисяч років тому, коли наші предки кам’яної доби мігрували зі Східної Африки в усі чотири сторони світу, вони змінили флору і фауну кожного континенту й островів, де осідали. Вони намагалися винищити всі інші види людей на Землі, 90 % великих тварин Австралії, 75 % великих ссавців Америки і близько 50 % усіх великих наземних ссавців планети — і все це було до того, як вони засіяли перше поле пшениці, зробили перший металевий інструмент чи викарбували першу монету.
Великі тварини стали основними жертвами, бо їх було відносно небагато, а розмножувалися вони повільно. Порівняйте, наприклад, мамонтів (яких винищили) і кроликів (що вижили). Кількість мамонтів не перевищувала кількох десятків і зростала десь на дві особини за рік. Тож коли місцеве плем’я вбивало хоча б трьох мамонтів на рік, цього було достатньо, щоб смертність перевищила народжуваність, і за кілька поколінь мамонти зникли. А кролики плодилися — як кролики. Навіть якби люди вбивали на полюванні сотні кроликів на рік, цього було б недостатньо, щоб зовсім їх винищити.
Не те, щоб наші предки планували винищити всіх мамонтів, — вони просто не усвідомлювали наслідків своїх дій. Винищення мамонтів та інших великих тварин може здаватися швидким з далекої перспективи, але повільним і поступовим у масштабах одного людського життя. Люди жили не більше сімдесяти-вісімдесяти років, тоді як процес винищення тривав століття. Стародавня людина розумна, очевидно, не змогла побачити зв’язку між щорічним полюванням на мамонтів — коли двох-трьох мамонтів було вбито — та зникненням цих гігантів. Щонайбільше дідок, згадуючи старовину, міг поскаржитися скептичним молодикам, що, коли він був молодий, мамонтів було значно більше, ніж нині, так само і мастодонтів та гігантських лосів. І, звичайно, вожді племені були тоді чесними, а молодь поважала старших.
ДІТИ ЗМІЯ
Антропологічні й археологічні свідчення припускають, що архаїчні мисливці-збирачі були, мабуть, анімістами: вони вірили, що немає значних відмінностей між людьми та іншими тваринами. Світ — тобто місцева долина й навколишні гірські масиви — належав усім його жителям, і кожен дотримувався спільного набору правил. Ці правила передбачали нескінченні переговори між усіма причетними. Люди розмовляли з тваринами, деревами й камінням, а також із феями, демонами й духами. З цієї мережі комунікацій формувалися цінності й норми, що пов’язували людей, слонів, духів і дерева однаковим чином.
Світогляд анімістів усе ще визначає поведінку деяких спільнот мисливців-збирачів, що дожили до нашої епохи. Однією з таких спільнот є люди наяка, що живуть у тропічних лісах Південної Індії. Антрополог Данні Навех, який вивчав наяка протягом кількох років, повідомляв, що, коли наяка вирушав на полювання за небезпечними звірами — тигром, змією чи слоном, — він чи вона міг звертатися до цієї тварини й говорити: «Ти живеш у лісі. Я теж живу в лісі. Ти прийшов сюди їсти, і я теж прийшов сюди зібрати корені й плоди. Я не прийшов завдавати тобі болю».
Наяка якось убив слон, якого вони називають слоном-самітником. Люди наяка відмовилися допомагати офіційним особам з управління лісів Індії у його відлові. Вони пояснили Навеху, що цей слон колись був дуже близький з іншим слоном, з яким він завжди ходив у парі. Одного разу управління лісів упіймало другого слона, і відтоді «слон, що завжди ходить самотою» розсердився і почав бешкетувати. «Як би ви почувалися, якщо б забрали вашого близького друга? Саме це і відчуває цей слон. Ці два слони часом розділялися вночі й ходили своїми шляхами... однак вранці вони завжди сходилися разом. У той день слон побачив свого друга на землі. Якщо двоє завжди разом, а потім ви одного вб’єте — що відчуватиме другий?»