- Хто "вона"? Про якого чоловiка ти говориш? Пора б уже облишити цi ребуси...
Мабуть, не змiг приховати роздратування, бо Арка-дiя одразу спохмурнiла i холодно вiдказала:
- Нiяких ребусiв. Це дружина колишнього директора м'ясокомбiнату чи якоїсь бази, точно не знаю. Колишнього, бо майже рiк вiн по лiкарнях. Канцер шлунка. Метастази. Найменшої надiї. А я поставила його на ноги. То як ти вважаєш - мусила вона вiддячити чи нi?
- А як ти... Як ти змогла? Канцер поки що...
- Отак i змогла. Давала отой бiологiчний розчин.
- Який? З бiотрону?!
- Авжеж. По пiвсклянки тричi на день перед їдою. Ти чого на мене так дивишся? Хiба рятувати людину...
- Та рятувати - це благородно, а от займатися здирством...
- Подумаєш!..
- I бiорозчин випробовують у клiнiках...
- Я вже випробувала. Скоро чоловiк знову сяде в своє директорське крiсло. Не переживай, будуть у неї i кулони, i перснi. Гадаєш, то вони на свою зарплату?..
- Якщо не на зарплату, то вiн сяде не в крiсло, а на лаву, - уже гарячкував Фiл. - А ти не повинна...
Чи дiйшли до її свiдомостi гарячi, навiть дошкульнi фрази, якi виголосив Фiл про "нiкчемнi брязкальця", iз-за яких люди, втрачаючи совiсть, наважуються навiть на злочини?
Слухала вона терпляче,- мовчки сидiла у фотелi, виставивши округлi колiна i поводячи головою вслiд за ним. Та коли Фiл перестав кружляти по кабiнету i запитливо поглянув на неї, Аркадiя рiвним голосом спитала:
- Ну, то як, подобається тобi кулон?
Фiл аж пирхнув, йому забило дух вiд обурення. Потрiбна була вся його внутрiшня витримка, щоб не вилаятись, приборкати грубi слова, якi мало не зiрвалися з язика. Але руки аж судомило, i вiн почав несамохiть переставляти стiльцi, навiть за канапу вхопився.
- Посилене видiлення адреналiну в кров, - спокiйно сказала Аркадiя. Попереставляй меблi, це полегшує. - I, сяйнувши брильянтом, вийшла.
Захеканий Фiл упав на канапу i втупив очi в стелю. "Ну, заспокойся, радив сам собi, - годi нервувати..."
Пригадав, що в Аркадiї з'явилися i дорогi перснi, i сережки, i навiть срiбний хрест, оздоблений перегородчастою емаллю. "Не подумай, що я вiрю в бога, - сказала якось, примiряючи того хреста. - Просто цiнна штучка".
"Цiнна штучка, - з гiркотою пригадував Фiл. - їй аби коштовностi, та модне взуття, та сукнi... їй навiть сняться розкiшнi речi. Про наукову роботу не хоче й слухати... Що ж сталося? Адже попередня Аркадiя мрiяла: "Будемо альпiнiстами науки. Як це хвилююче, коли перед тобою ширшають i ширшають обрiї..." Невже вона забула? Чи не передалося?"
Фiл устав з канапи, сiв до столу. I тут йому на очi потрапила записка, написана великими кривими лiтерами на листку з учнiвського зошита:
"Якщо ти справдi дочка, то приїдь, бо мати при смертi".
Покрутив у пальцях, перечитав ще раз i пiшов до Аркадiї - вона вовтузилась бiля розчиненої шафи у спальнi.
- Бачила? - пiдняв папiрця догори.
- Та ще не повилазило.
- Ну, i як вона?
- А... - схитнула головою Аркадiя. - Не знаю, ще не їздила, свого клопоту по горло.
Фiл ступнув крок до неї - хотiлося вхопити за плечi, труснути, мовляв, схаменися, опам'ятайся, - але тiльки зiжмакав папiрця i приглушено сказав:
- Ну, то збирайся, поїдемо зараз.
Аркадiя пiдвела голову вiд купи одежi, що лежала на килимi, очi їй зблиснули, як брильянти:
- Сьогоднi ти якийсь причiпливий. Уже пiзнiй вечiр, нiкуди ми не поїдемо.
- Але ж iдеться про твою матiр. Може, ще вдасться...
- Та що там удасться!.. - перебила, нетерпляче крутнувши головою. - Хай викличуть "швидку"...
Ошелешений Фiл сiв на постiль i деякий час мовчки дивився на дружину. Вона спокiйно продовжувала перебирати одежу, певне, щось шукаючи.
- Слухай, ти стала якоюсь... бездушною, безсердечною... - нарештi спромiгся Фiл. - Я тебе не впiзнаю. Так знаєш, до чого можна скотитися? Схаменися, Аркадiє!
Пересмикнула плечима, наче їй припiк золотий ланцюжок.
- Безсердечна? Якщо це медичний термiн, то називай мене - Акордiєю. Непогано звучить: Акордiя! Так i в новому паспортi запишемо. А що? Аркадiя перетворилась на Акордiю.
- Слухай, ми ж люди...
Та нiчого слухати вона вже не хотiла.
У Корчувате їхав сам, у неї, бач, свої клопоти... Мати недужа, а вона шафою зайнялася, одежу впорядковує...
Гiрка саркастична посмiшка скривила Фiловi губи. Оце так виростив собi жiночку! Акордiя... Справдi, Акордiя - людина без серця i душi. Як же виникло, як склалося її "я"? Де ж вiн допустився помилки у цiй шаховiй грi з Природою?
Вiри Харитонiвни не застав - забрала "швидка допомога". Бабуся, всупереч сподiванням, не турбувала його просьбами, а тiльки зiтхала та хрестилася, ворушачи при тому губами. Про Аркадiю не згадала й словом i взагалi була досить стримана. Вiд її маленької згорбленої постатi вiяло спокоєм, якимось умиротворенням, неначе вона щось знала таке, про що вiн, учений, i не здогадувався.
"От стихiйно-фiлософське ставлення до життя,- думав Фiл, вирулюючи на темний шлях.- Ось у кого треба вчитися витримки в умовах сьогочасних стресiв..."
У їхнiй квартирi вже не свiтилось. Тихенько роздягтись i роззувшись, пройшов навшпиньках до кабiнету, - не хотiлось наражатись на гостру розмову з дружиною. Завтра порозумiються, вiдвiдають матiр у лiкарнi...
Прокинувся чомусь ранiше, нiж завжди, у вiкнi ще тiльки сiрiло. Повернувся на лiвий бiк, сподiваючись Ще поспати, але сон як вiтром здуло. Вiдчув холод i порожнечу в квартирi. Стривожений лихим передчуттям, пiдвiвся з канапи i, пройшовши до спальнi, обережно прочинив дверi. Постелi на лiжку не було, Аркадiї теж. Не ночувала вдома?
Розумiв, що це безглуздо, але обшукав усю квартиру, навiть у шафу заглянув. Не було пальта, спортивного костюма i зеленого чемодана. Того самого, якого брала на вакацiї тiєї трагiчної зими... Отже, поїхала, втекла туди, на тi самi снiговi стежки... Хоч клялася, що нiколи на лижi не стане... А от не стрималась... Ну й нехай...
"Що це зi мною? - подумав як про когось стороннього. - Хiба можна так?.. Ще не все втрачено. Авжеж не все! I не треба пiддаватися всiляким передчуттям. Ну, справдi, що це за iнформацiя така - побоювання, страхи? Нервовий стан, фобiї..."
Але на душi скреблися кiшки, не знаходив собi мiсця нi в Iнститутi, нi вдома.
Нарештi, нiби грiм прогримiв, - джиркнув сигнал вiдеофону. Тремтячою пучкою натиснув кнопку. Екран освiтився, на срiбному тлi з'явилось обличчя Аркадiї.
- Слухай, Homo laboratoricus, покинь усе i приїжджай до Ворохти, зазвучав її енергiйний голос. - Я взяла номер на двох, тут так гарно: сосни, снiг, сонце!
"Якщо вже хтось i лабораторний, то це ти сама, - незлобиво подумав Фiл. - Виросла в лабораторiї... Homo novus..."
- Приїду, але пообiцяй...
- Що ти там вигадуєш? I чому в тебе зляканi очi?
- Пообiцяй, що не станеш на лижi, доки я...
- А чого ж мене сюди принесло, як не кататися?
- Потерпи трiшки, ну, потерпи, - благав Фiл. - Я чомусь... Молю тебе, Аркадiє!..
- Чи ти забув - я ж Акордiя! Тож не мели дурниць. Чекаю!
Обличчя її на екранчику враз потьмянiло, якусь коротку мить на Фiла давилися темнi западини очей, та й вони швидко зникли.
Женучи електромобiля надземною трасою Київ - Карпати, Фiл пробував зв'язатися з Аркадiєю, але її вiдеофон мовчав. Чи просто вимкнула, чи, може... щось уже сталося? Холодок тривоги заповзав у душу, i його не могло заглушити натужне дзижчання мотора.