— Одне слово, так! — тихо сказав Микита. — Якщо татари, летіть назад до балки, потім зустрінемося. Струмок, що в балці, бачили?
— Так.
— Він у Бобринець впадає. Там і чекати, усе ясно?
— Авжеж, — відповів Андрій. Максим лише хитнув головою на знак згоди.
Через хвилину на шляху почувся невиразний рух. До них наближалися вершники передового дозору. Як і очікували, їх було з десяток. Незабаром дозорці підійшли зовсім близько.
— Ну, з Богом, — прошепотів Микита і, піднявшись над травою, голосно запугикав:
— Пугу, пугу, пугу!
Від несподіванки на шляху заметушилися. Хижо клацнули курки пістолів і заспівали леза шабель. Але за мить уже долетів відзив на старовинне козацьке гасло:
— Пугу, пугу!
Микита з полегшенням зітхнув і продовжив установлену часом формулу:
— Козак з лугу!
— А з якого лугу — чи з Великого, чи з Малого? — почув у відповідь.
— З Великого!
— Як з Великого, то йди до кругу! Скільки вас там?
— Троє.
— Виїздіть на шлях!
Торкнули коней і виїхали на шлях перед дозорцями. Тепер сумнівів не могло бути — перед ними стояли запорожці. Друзі поховали зброю.
— Хто такі? — уже спокійно запитав старший.
— Переяславці, а ти що, Мисюро, не признаєш?
Опасистий Мисюра придивився.
— Непийпиво! — зрадів він. — Ну то з тобою Горбоніс та Кульбаба, можна й не гадати!
— Яким вітром?
— Попутним.
Мисюра повернувся до запорожців, що стали позаду.
— Поїхали, — а Микиту запитав:
— Ви з нами чи до коша?
— До коша. Треба кошовому показатися.
— Ну дивись, а то в нас, он, Конопля такі байки розповідає, з кульбаки впадеш!
— А! Ну, це він вміє! — протягнув Микита.
Не прощаючись, дозорці поїхали вперед, а Микита, Максим та Андрій залишилися чекати загін, що його перед цим обігнали. Спішившись, пустили коней на пашу — у дорозі доводилося використовувати кожну зручну для цього мить. Через чверть години вдалині з'явились темні ряди війська. Небо стрімко сіріло, розмежовуючи день і ніч.
Попереду, за хорунжим із військовою хоругвою і бунчужним з бунчуком, верхи на буланому коні їхав кошовий отаман Семен Шило. Не старий ще, але з рано посивілими вусами, середнього зросту й сухорлявої статури. Навіть у ранішніх сутінках можна було помітити бронзовий загар, що вкривав відкрите, з правильними рисами, обличчя. Побачивши Микиту, кошовий махнув до нього рукою. Микита обернувся до друзів.
— Давайте, братчики, їдьте до курінного. Я зараз…
Він порівнявся з кошовим і поїхав поруч. З повагою мовчав, доки Шило сам не почав розмову.
— Хто з тобою, Микито? — запитав той після коротких привітань.
— Андрій Кульбаба та Максим Горбоніс.
— Де вас чорти носять?
— У степу були, полювали…
— Гармат що, не чули?
— Де ти їх у біса почуєш… Аж до Савур-могили добігли.
— Занесло ж вас! Я вже почав непокоїтися. Хвилон Беркут, курінний ваш, уже плечима знизує: нема Микити. Думав уже, що на татар напались.
— Не напались… Але набридло у курені воші бити, жиру наїдати. На волю тягне, у степи!.. А в мене як серце чуло. Покинув їх, повернувся на Базавлук, а там вас уже катма. Три дні наздоганяли.
Кошовий зітхнув.
— Ех, Микито, часом і сам би все покинув — та у плавні чи у степи… Та де там!
У голосі кошового Микита відчув сум. Вони як старі товариші були близькі один одному, і Микита, як ніхто інший, бачив у кошовому такого, як сам, лише відміченого довірою товариства за свої здібності, військовий талант і щастя.
— Розумію, — коротко кинув він.
— Знаєш, куди йдемо?
— Казали, у Хотин, на турків, а що і як…
— На них, на турків. Славна буде робота. Цей раз Осман зібрав усе, що міг.
— Багато?
— Щось із двісті п'ятдесят тисяч разом із татарами.
Микита здивовано підняв брови.
— Нічого собі!
— То ж бо й воно. А ляхи закрутилися! Ти би бачив, що на Раді у Сухій Діброві робилось. Я, як Собеського слухав, думав, що геть пташиного молока пообіцяє. І права тобі шляхетські, і реєстр у сорок тисяч. Нам, на Низу, це до одного місця, а реєстровці вуха розвішали! Але не всі. Бородавка, той молодець, як є, так в очі! І гонор їх десь подівся!
— Ти бачиш!
— А що будуть робити? Ще в середині липня вивідники доповідали, що у турків лише гармат двісті шістдесят! Турків сімдесят п'ять тисяч та арабів, черкесів, друзів з бедуїнами тридцять тисяч. А ще сорок сім тисяч болгар, греків та казна-кого. Яничар десять тисяч, сипахів зо п'ять! Ти таку силу можеш уявити?