— Що ви, я в цьому не мав жодних сумнівів. Але мене цікавить: хіба потрібна така жертва милостивому падишахові? У будь-якому разі повинен нагадати: після всіх показаних тут баталій турки не мають чим пишатись, а поляки боятись.
Слова Жоравинського стали тим останнім, що переважило шальку терезів на користь польських посланців. Глибоко зітхнувши, Ділавер-паша взяв до рук келих із шербетом і запросив присутніх зробити те саме.
— Король Ляхистану має знати: його лицарі не лише хоробрі на полі бою, вони ще й талановиті дипломати… Добре, я заплющу очі на деяку зухвалість ваших вимог. Нехай це буде виявом і моєї доброї волі, адже поганий мир ліпший за добру війну. Пийте шербет, мої друзі, і ми разом будемо молитися за щасливий спокій.
— Дякуємо, великий візире, — схилив голову Собеський, — істинно кажу: бачить Всевишній мудрість правої руки падишаха, великого Ділавер-паші. Маю надію, тепер ми можемо з'явитися на очі самого Османа II. Мій король нетерпляче чекає добрих для нього звісток про успішний кінець переговорів.
— Я буду молити падишаха якнайшвидше зібрати диван. Гадаю, навіть завтра ми зможемо цілувати край одягу серця всесвіту…
Поверталися до своїх шатер посли пізньої ночі. Ці кілька годин були найвиснажливішими за весь час переговорів. Фактично щойно вирішилася доля війни, а може, й усієї Польщі. І Собеський, і Жоравинський були стомленими, проте горді того, що витримали сутичку з візиром. Попри всі погрози Ділавер-паші дали зрозуміти, хто тут розмовляє з позиції сили, і він з цим погодився. Це був тріумф.
Уранці наступного дня послів повідомили, що падишах не бажає прийняти їх сьогодні і призначив засідання дивану на завтрашній день. Їх просили не залишати шатер, і чауш Карім-ага, що його було приставлено до посольства як командира почесної варти, з поклоном і вибаченнями просив гостей присвятити цей день насолодам. Ніби за помахом чарівної палички у наметі з'явився стіл, зроблений з дивовижного ебенового дерева, вкритий найтоншою різьбою. На ньому почали з'являтися золоті й срібні кунгани, кришталеві чарки, тарелі з вишуканими стравами. Грецькі, іспанські й французькі вина стояли поряд із каспійськими осетрами, смаженими фазанами і східними солодощами. З великих блискучих ваз звисали важкі виноградні грона, в'язки медово-жовтих бананів і запашних апельсинів. Стіл був уже вщерть заставлений, а темношкірі раби все бігали і бігали, щоразу викликаючи подив послів новою стравою, яка примушувала забути про попередні. Нарешті за спиною у кожного з послів стала загорнута у напівпрозорий газ, легка і граційна невільниця. Посміхаючись самими лише очима, рабині почали наповнювати келихи темними густими винами з витончених тонконосих кунганів. При цьому вони низько схилялися над послами, і пахощі їхніх умащених запашними маслами тіл били в ніс, розпалювали кров стомлених довгим походом воїнів. За тонкою стіною шатра заграла музика, і шовкова запона при вході відкинулася, пропустивши усередину четвірку танцівниць. І закипіли, запалали шаленим вогнем гарячі ритми східного «танцю живота». Забилися ще частіше серця поляків і козацьких старшин. Заблищали хижі вогники в очах чоловіків. Магічними смолоскипами відбились у їхніх зіницях такі фантастичні у похмурому Хотині, на смертельно враженому війною полі фігурки у легких східних одежах, грація рухів витончених тіл і п'янкий поклик у вологих чорних очах.
Танок зачаровував. Старе вино запалювало вогонь у жилах, і час спливав повільно. Після вогню гармат, хмар порохового диму і смертельної січі, після холодних ночей і вогких світанків перед очима послів відкрився чарівний едем. Тож вони насолоджувалися цим раєм на землі, не намагаючись пришвидшити події. Їхні думки повільно плинули під стелею шатра, змішуючись із запашним димом кальянів і музичними ритмами. А чорні, як сажа, невільниці, одягнуті у чудернацькі шати, все несли, несли й несли таці зі смаженою бараниною та заливною рибою, ювелірні кухлі з шербетами і коштовні кунгани з вином. Наказ Керім-аги щодо найбільшого задоволення гостей виконувався з усією східною розкішшю та азійською гостинністю. Обід, що почався ще до полудня, непомітно перебіг у вечерю і закінчився пізно вночі, коли захмелілі посли не в змозі більше вливати в себе дорогоцінне вино, поснули там, де кого зморив важкий хмільний сон, розкинувшись на парчових міндерах і м'яких перських килимах…
Коли у шатро зазирнув похмурий ранок восьмого жовтня, послам нарешті повідомили, що їх прийме султан. Розв'язка наближалася. Поляки й козаки почали приводити себе до ладу, стираючи з облич і одягу сліди вчорашнього бенкету: прискіпливо підголювали вуса, хлюпали в почервонілі очі ароматною водою, що в ній плавали пелюстки троянд, розпушували хутряні коміри й шапки. Коли вже мали виходити до ставки Османа II, до намету вбіг посланець у промоклому під дощем кунтуші.