Крім того, посли взяли на себе відповідальність за дотримання зобов'язань щодо подарунків. За угодою, султан мав отримати дві тисячі найліпших соболів, двадцять лисячих шуб, всіяну діамантами скриньку і два коштовні годинники роботи нюрнберзьких майстрів. Якщо не брати до уваги коштовність подарунків, можна було сміливо стверджувати, що юний Осман отримав свої іграшки.
Чекали на свою долю й численні урядовці. Хижими поглядами супроводжували польських послів, а в думках уже підраховували дзвінкі блискучі монети. Великому візирові припадало двадцять тисяч битих талерів, стільки само мав отримати й кизляр-агаси. Духовний наставник падишаха муфті Есаад, а з ним і Дефтердар очікували кожний по десять тисяч.
На тихі води, на ясні зорі
У запорізькому таборі панувало велике заворушення. Із самого початку війни не було такого веселого настрою, такого загального піднесення. Козаки шмигали поміж вози, намети, скопища порохових бочок і купи сміття. Обличчя сяяли. Подекуди лунав бренькіт кобзи.
— Агов, Максимочку, кого там виглядаєш? — почувся веселий голос Андрія Кульбаби.
Горбоніс, що стояв на вершині валу і дивився на близький ворожий табір, повернувся до побратима.
— Та чорт його мамі знає! Незвично якось…
— Звикай! Відвоювали!
З турецького стану вітерець доносив запальну мелодію. Дзвінкий ріжок виводив східні ритми, час від часу зникаючи за золотим дзвоном бубнів. Гарний чоловічий голос щось весело співав по-турецьки.
— Гарно виводить, — кивнув головою у бік невідомого співака Максим.
— Бусурман… — Кульбаба невизначено покрутив пальцем.
— То й що, гарно ж! Ось! Послухай… Зараз!
Далекий голос співав якусь невідому, проте надзвичайно гарну пісню, і Максим мало не пританцьовував, слухаючи веселий приспів.
— Ой, Максиме, тобі б іще чарку, то й під турецькі музики гопака б ушкварив.
— Та вшкварив би, братику!
— То чого тут стоїш, вітер нюхаєш? Нумо до товариства! Хлопці он бочку меду викотили, Микита дозволив. Пішли зараз, бо тільки дно й побачиш!
Та Максим, хитаючи головою в такт мелодії, не поспішав. Він, мов зачарований, слухав пісню.
— Ти турецької зовсім не знаєш? — спитав Кульбабу.
— А на біса воно мені? Он, хіба батька запитай, він мусив вивчити…
— Я трохи розумію. Він співає про дівчину. Дівчину, яка кохала лицаря. Вона три роки дожидалася коханого з війни. Нарешті він повернувся, посадив її перед собою на коня і міцно обійняв.
— Повернеться, поганець… Цей повернеться, але ті, що їх я встиг дістати, вже не повернуться… Плюнь на того бусурмана, Максиме. Ходімо ліпше меду вип'ємо.
— Злий ти, а молодий…
— Та тьху на вас! Остогидли, молодий, молодий! Сам дуже старий! Як тридцять літ має, то вже й мудрець…
Максим засміявся.
— Ну що ти, Андрію! Де, кажеш, той мед?
— Був, та, мабуть, облизня спіймаєш, поки надумаєш, — невдоволено буркотів Кульбаба, але Максим підхопив його і потягнув до чималого гурту козаків.
Переяславський курінь гуляв. Ще зранку кошовий, зібравши козаків, сказав, що війну закінчено. І це пролунало, як гасло. Запорожці, стомлені важкими тижнями боїв, голоду і негоди, дістали з возів дубові діжі, бурдюки і фляжки з горілкою. Почалося те, що сучасники називають «затьмарюватися проклятими люлькою і пияцтвом». Весь сорокатисячний табір зібрався біля бочок, як зазвичай збирався біля кабиць. Набирали коряками, казанками, а подекуди й пригорщами. По довгих козацьких вусах стікали меди п'ятирічної витримки, червоні, як кров, молдавські вина. Козаки вливали в себе неймовірно великі порції міцних напоїв і пахкотіли люльками. Зосереджено жували суху й пекучу від солі тараню.
— А що, товариство, ще є щось для нас? — голосно кричав Андрій, продираючись крізь чималий натовп.
— Знайдемо, — мовив дебелий Келеп, обтираючи вуса. Він зігнувся над бочкою і черпнув у дерев'яний коряк добру кварту золотистого духмяного меду. — Тягни, один з другим. Дав Бог дожити до цього дня, то май щастя!
Андрій підхопив «михайлика» і підніс до вуст.
— Ох, яке ж воно добре!
Великими ковтками гарячий напій полився через міцну козацьку горлянку. Кульбаба, не спиняючись, спорожнив половину коряка. Нарешті спинився й голосно крякнув.