— Тримай, Горбоносику! Воно ліпше за бусурманські пісні!
Максим узяв важку чашу. За час походу він уже й відвик від таких гулянок. Перехиливши коряка, випив. П'янка хвиля пробігла по жилах, сильно вдаривши в голову. Настрій загальних веселощів пройняв до кісток, і Горбоніс широко посміхнувся.
— Добре!
— Ой, добре! То як там той гопак? — запитав Андрій.
Горбоніс ударив шапкою до землі.
— А що, і гопак буде!
І він, несамовито б'ючи себе в боки, пішов у присяди. Хвацько підкручував смолистий оселедець, а той, мов гадюка, усе вився, досягаючи широких плечей, затягнутих у червоне сукно жупану.
— Ой, добре, братику! — скрикнув Кульбаба і собі теж пустився в танок. Кружляючи один поперед другого, запорожці весело поглядали на навколишніх, запрошуючи товаришів приєднатися. Додавала запалу кобза, що її дістав із торби сліпий Пузир.
— Гуляйте, дітки, маєте-бо привід. Добре бусурмана побили, добре, відпочивайте! — примовляв Пузир, перебираючи струни.
Раптом наперед виплигнув Товкач. По-молодецьки заломлена бараняча шапка височіла на низькому козачкові, доповнюючи його постать на добрих два вершки.
— Гей, браття! Кобзареві налийте! Ой, ноги ж мої, ноги! Самі у танок просяться! — І Товкач закружляв у шаленому ритмі гопака.
— Без тебе знаю! — посоловілий Келеп черпнув із діжки ще один коряк і попрямував до кобзаря.
— Випий, батьку, — тільки й мовив. Язик кремезного запорожця вже добряче заплітався.
Пузир на мить полишив струни, що гули у веселому гаморі, додаючи настрою. Козаки, не розгубившись, продовжували танок.
— А чом ні! Вип'ю! — промовив старий, намацуючи «михайлика».
— О! Добрий «михайлик», козацький! Ну ж бо, за нашу перемогу! — голос Пузиря ніби помолодів і голосно лунав над присутніми. — І за тебе, Трохиме… Хай тобі, товаришу мій дорогий, земля за пір'їну буде…
— Пий, батьку, на здоров'я, а братам нашим загиблим — Царство Небесне! — відповідали козаки.
Гримів і співав козацький табір. Вилітали одна за одною верхівки діжок і лилася горілка, наповнюючи суворі козацькі душі безтурботністю, веселим настроєм і втіхою. Лунали пісні.
Ближче до обіду в таборі у турків вдарила гармата, за нею ще і ще, доки навколишні пагорби не потонули в ревінні канонади.
— Що? Отакої! Стріляти мені! Ну, чекай, голомозий! — Келеп, похитуючись, поліз на окоп. Горілка вже зробила свою справу, і він не відразу зрозумів, що діється. Повільно, але невпинно він дерся на високий земляний насип, голосно лаючись на адресу турків.
За ним прямував укритий синцями Журко. Недавня екзекуція зробила з ним своє, і навіть в атмосфері суцільної пиятики Журко рішуче відмовлявся від «оковитої».
— Я своє випив! — твердо промовляв він і відсторонював простягнуті коряки.
Нарешті Келеп випростався і, хитаючись, подивився на завісу диму над турецькою арматою.
— Та то ж салют, братику!
— Салют?.. Який такий сал… салют?
— Такий! Кінець війні!
Келеп у задумі почухав потилицю, позираючи каламутними очима то на турків, то на Журка.
— А ми чого мовчимо?! Пушкарі, таку вам через сюди… Пішли-но, Журко, вдаримо!
І вони поплелися до найближчої гармати, звідки незабаром долетів обурений голос курінного пушкаря, у відповідь на який гула лайка захмелілого Келепа. Нарешті пушкар махнув рукою і пішов до гурту. Через хвилину вдарив холостий постріл.
— Слава! — заревів Келеп.
У цей час Журко закладав до гармати новий заряд пороху…
Стрілянина, пісні й танці тривали до пізньої ночі. Палали кабиці й ліхтарі. Обидва ворожі табори, здавалося, намагалися перевершити один одного у кількості вогнів. Берег Дністра залило ціле море світла. Невпинно грали музики, і текла річка міцних напоїв. Вояки, які ще кілька днів тому кидались один на одного з несамовитою люттю, перетворилися на простих людей: веселих і сумних, сильних і слабких, великих і не дуже. Раптом стало помітно, що у людей з протилежного табору, незважаючи на їхнє віросповідання, такі самі, як у тебе, руки й ноги, така сама червона кров, яка тече і в твоїх жилах. А десь там, у далеких просторах Малої Азії, у пустелях безмежної Аравії і Північної Африки, на теплих берегах Середземномор'я, у кожного з них є домівка і рідні, які до сліз вдивляються у пекучу лінію обрію і чекають його живим і здоровим. І горілка не могла зовсім перебити важкий сморід тління, що його холодний вітер ніс із недавнього поля бою. Не можна було не дивитися на тисячі могил і ровів з безліччю мерців, бо ці рови, як велетенські міста, з різних боків виросли навколо брудних і змучених вояків.