— Коли відходимо?
— Уранці. Турки ввечері з татарами, на світанку Владислав, а ми після них одразу. Так Любомирський наказав.
— Чому ми останні?
— Так наказано…
Сагайдачний хвилину помовчав, переборюючи пекучий біль у руці. Потім підкликав лікаря.
— Принеси мені ще того неронового теріаку, він трохи полегшує…
— Так, так! Я все зроблю! Тільки, пани полковники, прошу вас, дивіться, щоб він не вставав!
— Не вставатиму, — Сагайдачний безсило відкинувся на постелі.
Швидкими кроками лікар вийшов із шатра. Теріак готувався з домішками золота й срібла, тож обережний ченець тримав такі дорогі ліки лише у замку. Сагайдачний це добре знав.
— От що, — мовив він, коли лікар вийшов, — Зискар, Дорошенко, Куроша, Шило… Одне слово, усі! Починайте готувати полки до переправи. Як стемніє, знімаймося. Розумники, вражі ляхи! Мало їм того, що війну виграли, ще й м'яке місце їм прикривай… Знають-бо, Джанібек-Ґірей так собі до Бахчисараю не повернеться, ще в дорозі обози потарбає. Та вже нехай вибачають… Усі зрозуміли?
— Зрозуміли, батьку, — відповіли полковники.
— Ну, то з Богом.
Один за одним полковники повиходили з намету. Залишився лише Тарас Ганжа.
— Що думаєш, пане осавуле?
Ганжа знизав плечима.
— Не сподобається це Владиславу.
— То й хай! Що з того?
— Вони ще ж нічого не виконали з обіцяного…
– І не виконають, Тарасе…
— Як же це?!
— А от так. Я ще тоді в короля зрозумів, але надіявся, що не буде цього. А зараз… Доки самі не візьмемо, ніц не матимемо. Та тільки не мені вже це робити… Чую, віджив. У Київ мене завезіть, до Братства… Там хочу померти. А самі готуйтеся до війни з ляхами, ось моя порада. Якщо зараз Османові не продали, незабаром самі кинуться… У них руки розв'язані… тепер… зможуть усі сили на нас кинути. — Сагайдачний говорив останні слова вже крізь силу і нарешті затих. Важкий сон здолав його зболене тіло, і він відкинувся на постелі важко, зі свистом дихаючи уві сні.
Ганжа ще деякий час стояв над ліжком і дивився на гетьмана. Як же він здав! Тільки тінь залишилася від дужого колись козака. Якось раптово шкіра на руках стала блідою і прозорою, вкритою цяточками коричневих плям. Крізь неї проглядали темні сиві жили й вузли сухожиль. Ще вчора смоляна з сивиною борода враз побіліла, а очі десь глибоко запали. На пальці лівої руки страшно було дивитися: чорні й розпухлі, вони нагадували товсті ковбаси… Не вірилося, що вже ніколи ця видатна людина не скочить у сідло, не підніме вгору руку з блискучою булавою і не гукне дужим голосом до веселого сурмача: «Давай гасло до бою, сину!»
— Ні, ще не час, батьку! — сказав Ганжа невідомо до кого і рвучко вийшов з намету.
Тим часом Низовий кіш готувався до від'їзду. Козаки похапцем лаштували у дорогу вози, кували коней і стягували з обжитого за півтора місяця табору розкидане по ньому майно. Таке саме заворушення панувало й у реєстрових полках. І ще не відлунав у замку над річкою бенкет, як Запорізьке Військо було готове в дорогу. Поляки, заклопотані власними зборами, не звертали на це уваги.
Микита походжав повз вози, гарби й велетенські кантари. Прискіпливо оглядав, як змащено колеса, закріплено вантаж. Наказував віддати коням залишки фуражу, щоби без зупинок проїхати якомога далі від сплюндрованого військами Хотина і пограбованих довкола нього сіл.
— Маківко, чортів сину! Куди ти ту діжку тягнеш?
Верткий Маківка підвів голову і витер рукавом спітніле чоло. Перед собою він котив чималу бочку з-під пастреми.
— Як куди? На воза…
— Покинь, вона розсохлась!
— Ще чого! Покинь! Підлатаю потім, аякже…
— Тьху, дурень! Возів не вистачає! Ти розумієш чи ні? Кому казав весь непотріб тут залишити. Чи, може, я поранених покину, чи здобич?!
Маківка у нерішучості розкрив рот.
— Та воно так… Але ж добра ще діжа!
— Кинь, кажу!
— Та добре, добре!
Залишивши бочку, Маківка пішов до свого воза. По дорозі знизував плечима і вимахував руками.
— Облиш, облиш! Добра ще… Ех!
До Микити підбіг Горбоніс. Очі його сяяли. Але, незважаючи на те, що питання було викарбувано у погляді, почав здалеку:
— Добре, що коней пригнали…
— Добре, — невизначено відповів Микита.
— Так, он скільки майна доведеться залишити. Он свинцю п'ять пудів під кузнею. Шкода.
— Свинець заберемо. Он мотлох усякий на вози носять… Товкачу! Товкачу!
Товкач, який поблизу стояв на возі й змотував порубаний і поколотий списами турецький одяг, підвів очі:
— Га?
— На біса воно тобі? У крові ж усе, та так, що не відмиєш!