— Як є, так є. А як би я Микиті в очі подивився? А батькові твоєму? Чому коня не замінив?
— Відстав він, братику, ще під лісом.
— Тьху ти! Доля собача… — зітхнув приречено Горбоніс.
Один із татар виїхав наперед. Тримаючи напоготові пістоль, наблизився до друзів.
— Гей, кайсак! Ятаган кидай, яничарка кидай! Якші жити будеш. Ятаган піднімай, помирай якші!
Рука, що нею тримав пістоля, помітно тремтіла, а в очах читався страх.
— Що будемо робити? — позираючи на татарина, запитав Андрій.
— Здаватися будемо, що тут вдієш? Оком моргнути не встигнеш, як дзюрок нароблять.
— Дулю їм! Я в неволю не піду!
— Не дурій! Стій тихо і слухай.
— Що слухати? Давай хоч по одному з собою заберемо!
— Не встигнеш! Кидай, кажу, шаблю! Дасть Бог, виберемось…
Андрій знехотя пожбурив шаблю на мокре листя. За ним те саме зробив Горбоніс. У ту саму мить над ними цвьохнуло кілька арканів. Татари зірвали запорожців із сідел і мовчки накинулися на них, заламуючи за спину руки. За хвилину обидва лежали зв'язані мотузками з сиром'ятної шкіри. Ґелґочучи щось по-своєму, людолови роздивлялися здобич, що її знайшли на козаках і у сідельних сумках. Із задоволенням витрусили золото з чималого гамана Кульбаби, розвернули довгий шовковий очкур. Мацали зашкарублими пальцями товсте сукно жупанів і жовтий сап'ян чобіт. З кишені Максима витягли золоту каблучку з великим діамантом — подарунок, що його він віз Юстисі. З байдужістю Горбоніс поглядав на річ, заради якої відмовився від доброї половини належної йому здобичі. Що тепер з неї, якщо і сам він може стати чужою річчю. Татари їх майже не били, а це свідчило лише про одне: вони вже ясир…
А маленькі кривоногі ногаї вже скидали на купу відрізи кармазину, лундишу, шиті бісером папуччі з сідельних сумок. До них прилучили золотий келих, десяток пістолів і дві шаблі у коштовних портупеях. Зверху лягли цяцьковані порохівниці — натруски й улюблений ніж Андрія з гострим, як бритва, лезом дамаської роботи.
— О, кайсак багатий, добрий ясир! Кайсак міцний, каторга якші працювати. Вставай, гяуре! Неволя підемо! — один із ногаїв сильно копнув Кульбабу ногою.
Незважаючи на холодний жовтневий дощ, на запорожцях залишили лише жупани. На шиї їм одягнули зашморги і босоніж погнали за собою. Один з ординців потягнув, було, за повід Андрієвого коня, але, помітивши, що той не може ступати на передню правицю, зняв кульбаку і різонув його кривим ножем по горлу. Зі страшним хрипом тварина повалилася на землю і забила в агонії ногами.
Більше години йшли густим підліском, збиваючи до крові ноги. Поступово татари перестали звертати на козаків увагу й лише час від часу смикали за аркани, перевіряючи їх натяг.
— Як бидло, гонять, собаки! Ех, треба було кинутись у гущу — і справі кінець! — приречено говорив Андрій.
Максим довгим поглядом подивився на побратима. Може, Андрій уже втратив надію? Багато разів помічав він, як сильні й хоробрі люди ламалися, коли бачили перед собою безвихідь. Вони опускали руки і втрачали інтерес до життя. А серед них були й старші за Андрія… Набагато сильніші й досвідченіші. Невже й з ним таке?!
— Кульбабо!
— Чого?
— А горілки хочеш?
— Я крові хочу!
— Цур тобі, вовкулако!
— Сам такий. Я бусурманської хочу. Знайшов, коли вовкулаку боятися…
Максим з посмішкою щосили ляснув Кульбабу по плечах. Татари повернулись і почали щось кричати. Один із них уперезав Горбоноса довгим батогом.
— Чого ти? — за хвилину зашепотів Андрій.
— Усе добре, з тобою виберемось.
Андрій зловісно посміхнувся, і Максим побачив у його очах той вогник, про який стільки говорив Непийпиво, ще коли Кульбаба молодикував. Веселі сині очі на мить стали схожими на бездонні провалля мушкетних стволів.
— А як і ні, то вони проклянуть цей день! Повір мені, братику… Підійди ближче.
Максим поступово наблизився до побратима.
— Що таке?
— Той келепок пам'ятаєш?
— Який келепок?
— Крем'яний.
— Той, із ями?
— Він. Сила у ньому. Розумієш?!
— То й що з того?
— А те… Мені Микита казав. А він, ти знаєш… Я часом його боюся. Буває, як почне про щось, наче характерник… Наче у воду дивиться!
— Він такий… А келепок до чого?
— Я його у сорочку зашив. Ночі дочекаємо, дістану… Мотузки б тільки порвати.
— Дай Бог. А навіть як і ні, плювати! Ліпше в Україні померти. Я з тобою згоден. Тільки тоді, відразу, було зовсім безглуздо.
— Вийде все! Бачив уже таке… Тоді теж дощ ішов, у них хмиз погано горів, світла мало було… Ох і гнали ж вони мене!