Татари почали оглядатись, і козаки замовкли. Боячись, щоб їх не тримали окремо на ночівлі, Максим і Андрій дещо розійшлись, опустили голови й, похнюпившись, чалапали по калюжах. Розмову припинили й тільки голосно зітхали, викликаючи серед татар зловісний сміх.
Через годину з'єдналися ще з одним чамбулом, вершників із тридцять. Сиве небо почало чорніти, коли нарешті вирішили спинитися на ніч. Татари злізли з коней і почали розпалювати вогнища. Очевидно, вони добре знали, що до ранку ні козаки, ні поляки не вийдуть із таборів, тож нічого не боялися. Незабаром до них приєдналися ще два невеликих чамбули.
Ті, що прибули, мали дещо багатшу здобич, і скоро на узліссі, що його вибрали для табору, сиділо вже кілька десятків бранців. Переважно селяни, але були серед них і кілька козаків. До цього гурту підігнали й Максима з Андрієм.
— Тут твоя сиди, — коротко кинув татарин і пішов собі геть.
Козаки привітались і собі сіли на мокру траву. Ніхто не відповів. Бранці перебували в якомусь сомнамбулічному стані. Впершись невидючими очима десь перед собою, вони мовчки сиділи, лежали, похитувалися у німому розпачі. Брудні й подерті свитини, кожухи, жіночі плахти і жупани козаків здавалися темно-сивими під непривітним свинцевим небом. Тихо заводила середніх літ жінка, притискаючи до грудей худеньке дівча. Дівчинка була одною з тих, хто не повністю зрозумів усієї важкості горя, що на них впало. Великі блискучі оченята з цікавістю поглядали на двох козаків. Повз купку бранців бігали заклопотані татари, носячи з лісу хмиз і воду від річечки, що протікала поблизу. Неподалік двоє маленьких сейменів різали на вечерю стару кобилу.
До запорожців підсунувся худорлявий чоловік, років сорока, одягнутий у благенький жупан, який ще зберігав залишки колишнього синього кольору. Руки йому, як і всім бранцям-чоловікам, було міцно стягнуто позаду.
— Ви звідки, братчики? — пошепки запитав він у Максима.
— З-під Хотина, звісно, — відповів Горбоніс. — А ти хто будеш такий?
Козак у синьому жупані намагався почухати свого чималого носа об плече. Нарешті це йому вдалось, і він випрямив шию.
— Ох, кляті! Носа чоловік свого не ладен почухати! Звідки, питаєте? Кропив'янського полку козак Мороз я.
Чи то пак був? От лихо, сходив по дрова на свою голову!
— Скільки вас тут? — запитав Андрій.
— Кого це нас?
— Реєстровиків.
— Один поки був, а ви хіба не реєстрові?
— Ні, ми з Низу.
— А… — поважно протянув Мороз. — І що, теж попали?
— Як бачиш, а ондечки хто?
— То ляхи, козаки Лісовського, знаєте?
Андрій ствердно кивнув головою.
— То ось я і кажу! Хто ж думав?! Ну, сказали: мир! Пиятика, гулянка, з гармат стрілянина… Добре ми врізали, що там казати. А діло до вечора, от сотник Чернецький і послав до лісу по дрова. П'ятьох нас було… віз іще. Добрий був віз! Там бусурмани й кинули, може, знайдуть ще його товариші. А нас уже зась… Четверо, що зі мною були, там і попадали, а мене, собака, арканом поцілив. Ось тобі й мир…
— А лісовчаків як взяли? — не вгавав Андрій.
— Чорт його маму знає, їхні татари пізніше пристали до моїх.
Андрій повернувся до Максима.
— Треба з ними теж зговоритись. Як поснуть татари, разом і почнемо. А там, як кому Бог дасть.
Мороз раптом пожвавився. Він гаряче зашепотів Андрієві у вухо:
— Хлопці те що треба! З такими можна кашу варити. Чув, вони теж щось шепотіли…
— Гей, шакал паршивий! Тихо сиди. Як бігти задумав, різати будемо. Ногай вас собак якші знати. Ніч добре стерегти! — почувся над головою голос одного з татар. Кривоногий людолов стояв, поглядаючи на бранців.
— Ти, кайсак! — він вказав на Андрія. — Покажи руки.
Андрій мовчки повернувся, показуючи міцно спутані за спиною долоні.
— Якші. А ти! — брудний палець із довжезним чорним нігтем вказав на Максима.
Упевнившись, що і в того руки зв'язані, татарин дістав зі шкіряних піхов на поясі великого кривого ножа.
— Тікати кайсак буде, піймаю. Убивати не буду. Язик відрізай! Очі відрізай! Тут, — він указав ножем Андрієві у пах, — євнух роби! Ха-ха! Кайсак дамой прибігай, його ханум сама вб'є!
І татарин мало не покотився зі сміху, задоволений власним жартом. Посміявшись, він перевірив пута ще у кількох бранців і пішов до багаття. Довкола гурту полонених розпалили чотири вогнища. Біля кожного сіли по троє-четверо вартових. Вони смажили шматки конятини на довгих дрючках і перемовлялися своєю тарабарською мовою. Час від часу прикладалися до чималенького бурдюка з вином і пахкотіли люльками.