Минали години, а татари ніби й не збиралися спати. Було вже далеко за північ, дощ припинився, і вогнища палали досить яскраво. Захмелілі татари весело сміялися, голосно розмовляли, цямкаючи, жували недосмажене м'ясо. Стомлених козаків почав долати сон. Коли в Андрія перед очима вже закрутилися веселі картинки, хтось обережно пхнув його у бік. Кульбаба розплющив очі. Мабуть, він спав деякий час, тому що тепер від татар долинав лише храп. Вогні почали згасати, а на голову сіявся дрібний дощик. Десь недалеко шурхотіли дерева. Його ще раз штурхнули.
— Хто тут? — прошепотів Андрій.
— Мороз, — долинуло у відповідь. — Я говорив з лісовчаками, вони готові. Треба повзти до того вогнища, що найближче до лісу.
Андрій повільно, щоб не робити шуму, звівся. Він щосили напружив м'язи рук. Мотузки з болем увіп'ялися в зомлілі зап'ястя, проте пута не піддалися. Кульбаба мало не застогнав від болю. Раптом він відчув, що мотузки хтось намагався розв'язати. Чиїсь руки марно шукали у темряві міцно затягнуті вузли.
— Морозе, — пошепки покликав Андрій.
— Зачекай, зараз… А на біс йому! Добре затягли!
— Ти що, розв'язаний?
— Розв'язаний, розв'язаний. Це лісовчаки, у них ніж є.
— Не гайнуй часу, Морозику. У мене в сорочку крем'яний келепок зашито, дістань і розріж.
Трохи помацавши, Мороз натрапив на зігрітий теплом тіла шматок каменю. Він швидко розірвав Андрієву сорочку і дістав прадавню зброю. Похапцем заходився різати мотузку. За хвилину Андрій з насолодою потирав занімілі руки. На деякий час кінчики пальців наповнив пекучий біль, який незабаром зійшов із приємною хвилею свіжої крові. Ще не зовсім слухняні пальці стиснули примітивне знаряддя. У цей момент воно здавалось Андрієві чимось більшим, ніж шматок каменю. Якимось внутрішнім зором він бачив прадавніх мисливців, що жили серед жорстокого світу дикої природи і передавали цю зброю від батька до сина як символ мужності, сили і звитяги у боротьбі за життя.
Знайшовши у темряві руки Максима, зрізав пута і з нього. Горбоніс зрозумів усе без слів і на знак подяки на мить міцно обхопив Андрієву потилицю і притисся своїм чолом до його. Поволі всі троє почали переповзати до місця, де, за словами Мороза, очікували лісовчаки.
Потомлені бранці спали важким сном, тулячись один до одного у пошуках хоч якоїсь можливості зігрітися. Нещасні люди, вигнані з домівок. Вони змушені були дивитися на смерть близьких, коли татари звільняли ясир від старих, занадто малих і хворих. На їхніх очах падали, обливаючись кров'ю, старі батьки і розліталися на друзки черепи їхніх немовлят. Палало нажите роками важкої праці майно. Андрій раптом пригадав свій хутір, маму, сестричок. Те, що він роками намагався викреслити з пам'яті, забути, як нічний жах, знову наринуло так яскраво, мов відбувалося лише вчора. У горлі чомусь знову забринів клубок, як тоді, у перші тижні на Січі.
Несподівано Андрій відчув, як хтось міцно вхопив його за шаровари. Він миттєво повернувся і підняв над головою келеп. Прямо перед ним були великі дитячі очі.
— Дядечку, візьми мене з собою, — прошепотіла дівчинка.
Андрій ошелешено мовчав, не маючи сил поворухнутися.
— Візьмеш? Я боюся тут… — шепотіла дитина.
— Я… Я не можу… О Господи! Куди я тебе візьму?
Дівчинка тихо заплакала. А у рукав жупана вже вчепилася друга рука. Жінка, що притискала до себе дитину, намагалася поглядом знайти у темряві очі Андрія.
— Забери її, козаче, забери, молю… Бог тобі віддячить.
Андрій шарпнув рукою, звільняючи рукав.
— Ви здуріли!
— Молю, козаче!
— Як я її заберу, коли самого, може, зараз на той світ спровадять? Хочете, щоб і її зі мною?!
Біля пригаслого вогнища заворушився татарин. Він повільно звівся на нетверді ноги. Далеко не відходячи, справив малу потребу, потім підкинув до вогнища оберемок хмизу і за мить уже знову хропів. Бранці притихли. Напружено чекали, тиснучись до вологої землі.
Хвилин через десять вогнище знову пригасло. Жінка ще сильніше схопила Андрія за жупан і зашепотіла, обпікаючи гарячим подихом:
— Забери! Хай уб'ють, хай! На все воля Божа, може, якраз… Ти сильний, ноги швидкі маєш, забери! Як же їй з літ дитячих у неволі?!
— Що там, Андрію? — почувся шепіт Максима.
— Зараз.
Андрій м'яко, але сильно охопив руку жінки, що нею вона вп'ялась у промокле сукно.
— Пусти, матінко. Не можу я. І сам загину, і її загублю. Вибач…
Жінка забилась у безголосих риданнях. Вона розтиснула пальці, й рука її безсило впала на землю.