Дівчина раптом заметушилась.
— Та ви заходьте, заходьте. Зараз я скажу пані Юстисі. От вона зрадіє! — радісно заторохкотіла дівчина, але раптом схаменулась і продовжила спокійніше: — Не треба вам тут стояти…
«Це ж Олена, покоївка!» — пригадав Максим.
Він увійшов до вітальні, й Олена зачинила за ним двері. Велика кімната одразу занурилась у напівтемряву. Через кілька вузьких високих вікон вповзав похмурий день, але одразу ж всмоктувався темним дубом, що ним було обшито вітальню. Блискучі мармурові плити вели на сходи. Під сходами розташувались отвори ще трьох дверей.
— Олено, а тут, крім тебе і пані Юстисі, ще хтось є? — намагаючись говорити тихіше, запитав Максим.
— Ой, ну що ви. Відколи за пана Марека дев'ять день минуло, нікого. Ніби повимирали. Пані змарніла зовсім, і не їсть нічого. Біда з нею. Добре, що ви є, тепер вона одразу…
— Хто там, Олено? — приємною музикою влився у вуха Максима знайомий голос.
— До вас, пані! — голосно вимовила Олена, а потім зашепотіла до Максима: — Я піду… Ви йдіть до неї, вона там, нагорі.
Олена шмигонула в отвір дверей під сходами. У ту саму мить зверху з'явилася постать Юстисі. На якусь мить вона завмерла, як людина, що опинилась у сутінках після яскравого світла. Максим встиг розгледіти пишну оксамитову сукню, тонку талію, білий мереживний комірець і важкі хвилі русявого волосся.
— Максиме! — зойкнула Юстися і притисла руки до грудей. — Максиме, це ти?!
Кількома кроками Максим злетів по сходах і вхопив кохану в обійми. Вона кинулася йому назустріч, і за мить обоє злились у жаданих обіймах. Не тямлячи себе від щастя, Максим вкривав обличчя Юстисі поцілунками, а вона, стуливши повіки, підставляла вуста під ті цілунки, як під свіжий травневий вітерець. А руками гладила широку спину козака і щосили тулилася до нього, немов намагалася злитися з ним в одне ціле.
— Любий, любий, любий… Приїхав! Приїхав! — гаряче шепотіла, а він уже підхопив її міцними руками і закрутив, заколисав, як дитину.
— Усе позаду, горличко ти моя сизокрила. Тепер не відпущу. Тепер ти моя!
А Юстися обвила руками його шию і закоханими очима дивилася на Максима. Її обличчя сяяло. Олена, яка нишком глянула на закоханих, прикрила вуста долонею і засміялась.
— Дочекалася, голубонько! — прошепотіла вона і перехрестила закоханих.
Час для Максима зупинився. Він, мов крізь сон, бачив усе навколо. Довго тер себе турецьким милом у кімнаті для купання, поливав голову теплою водою. Потім із насолодою витирав мускулисте тіло м'яким рушником і одягав чистий пахучий одяг. Сидів за довгим столом, пив темне солодке вино, щось їв, але весь час бачив перед собою тільки її обличчя. Усміхнене, щасливе і невимовно прекрасне.
Зачекавши дві години, Андрій Кульбаба зрозумів, що до ранку Горбоноса не буде. Він відкинувся, спираючись спиною на холодну кам'яну стіну, і покликав господаря. Той миттю підбіг, витираючи руки брудним рушником.
— Давай-но ще меду. Добрий мед. Але спочатку пошли хлопця, нехай коней розсідлає. Та вівса їм не шкодуй… Ночувати тут буду.
Андрій недбало кинув на стіл кілька срібних монет. До корчми з галасом увалювалася весела компанія ремісників напідпитку. Побачивши запорожця, вони загомоніли ще сильніше.
— Козак! Роздери мене чорт, козак! Шинкарю!
Їм назустріч уже біг корчмар.
— Слухаю, пане цехмістре.
Чолов'яга в зеленому кунтуші з червоним обличчям і густими вусами, який кликав шинкаря, витягнув із кишені пригорщу дзвінких монет.
— Тягни, христопродавцю, усе, що маєш найліпше. Та гляди мені, найліпше! Для славного запорожця, захисника Вітчизни тягни!
Чолов'яга повернувся до Андрія, що із цікавістю поглядав на нього, повільно пережовуючи курячу ніжку. Притулив до грудей правицю і низько вклонився козакові. В Андрія від здивування з рук випала кістка.
— Дякую тобі, хлопче, за роботу криваву вашу. Дякую за оборону від турків поганих, — белькотів цехмістр п'яним голосом.
Але його вже хапав за руки другий майстер у такому самому зеленому кунтуші.
— Не звертай уваги… Пане цехмістре, пане цехмістре, козак розуміє, що ми вдячні. Але ж не пристало вам так шапку ламати.
— Пусти! — цехмістр відпихнув порадника й важко сів на лаву напроти Андрія.
— Випий з нами, сину. І закуси! Велику шану зробиш Мацею Ракошанському. А Мацей Ракошанський не хто-небудь, Мацей Ракошанський — цехмістр кам'янецьких зброярів! І тебе, сину, запрошує не тому, що п'яний, а тому, що шапку знімає перед подвигом вашим хотинським!
Андрій широко посміхнувся. Він почував, що вечір не мине даремно.