— Гой-є! Правовірні! О, горе на ваші нещасні голови! Не там ворог, звідки ви очікуєте його появи! Гяури обійшли нас! Рятуйте себе, о сини Магомета! — залементував він турецькою мовою, що її вивчив іще з дитинства, перебуваючи у неволі.
Коли турки зрозуміли, що їх ошукано, було вже пізно. Запорожці, кинувшись червоною хвилею, знесли засідку й до ноги вирізали загін. Жоден із бундючних сипахів не уникнув кривавих поминок по сорока двох братчиках, що полягли біля човнів. І все це завдяки одному лише Трохимові Коваленку, котрий вистояв там, де не змогли вистояти й досвідчені козаки. Тож на зворотному шляху прямо в козацькій чайці його прийняли у товариство і за давнім звичаєм охрестили… Сипахою! До сліз регочучи, запорожці згадували наполоханий вираз на заюшеному кров'ю обличчі під величезною чалмою…
Нарешті Андрій безсило опустився на землю і, відсапуючись, прислухався до теревенів Сипахи.
— …А я гульк — татарка за каменем сидить! Молодесенька! — Сипаха мрійливо закотив банькаті очі. — Гарнесенька!
– І що, діду, закохалися? — одразу ж під'юдив Кульбаба.
— Та ні, бісів сину. Я її шаблюкою…
— Тю… І навіщо б воно?
— Вона з пістоля у мене цілилася. Так ось!
— Ти диви! — Андрій удавано здивувався.
— Бісова баба, — зітхнувши, додав старий.
— Ось тобі й маєш! — не вгавав Кульбаба. — І не жаль було?
Сипаха замислився, згадуючи минулі часи, потім іще раз зітхнув.
— Чому ж не жаль… Воно ж баба, дарма, що бусурманка, — старий посмоктав люльку. — Але сказати, дітки, по правді, баби — то від диявола! Скількох козаків вони зіпсували, ой-ой-ой! Скількох лицарів віри святої занапастили! То хіба люципер, ворог людський, знає… Глянеш, бува, — Сипаха показав обличчям, як він «бува, дивився», — був козак — і нема. Уже в гречкосії, баболюбе, на паланку. А ото товариство січове вже й покинув. А хіба воно життя — біля баби за плахту триматися? Сам бабою зробишся, їй-бо!
Андрій жваво підморгнув Максимові і панібратськи поклав Сипахові на плече руку.
— Ну, ви, діду, переборщили. Багато ж славних молодців і серед гніздюків. Хоча, звичайно, не таких, як оце ми з вами!
Сипаха струснув із плеча Андрієву руку.
— Хто це ми? Цуценя ти нерозумне! Тьху! Ти скільки хліба козацького з'їв? — бурчав він без злості на Андрія. — Був би Петро живий, скуштував би ти не раз його батога. Батько твій порядок любив…
— А таки ні! — вихопився раптом Товкач. — Без баби теж не можна. От прийдеш із війни, а вже воно і хата, і в хаті. Та на столі. А як пригорнеться… Ех! Та й сини ростуть, у Січ-матінку поповнення. Аякже?
– І гречка! — у тон йому замахав головою Андрій.
— Та йди ти!
Максим не втримався.
— А от ви, діду, хоч і старші, хоч і більше бачили, а я з вами тут не згоден! — сказав він до Сипахи.
— Так, діду! Запричитали: баба — погано, баба до біди доведе! А нам одна Горбоносика…
— Зачекай!
Андрій ураз замовк, почувши, що Горбоніс знову заводиться.
— Так-от. Були ми торік у Кам'янці. Від волохів із листом до кошового повертали, — почав розповідь Максим. — Пам'ятаєте?
— Звичайно, пам'ятаю. Десь із місяць вас на Січі не було.
— Ну, от. Була в мене, одне слово, сутичка там із двома ляхами. Біля шинку. Не сподобалося панам, що запорожець перед ними шапку не ламає. Ну, звичайно, довго не говорили, пішло на шаблі. З першим я впорався досить швидко, зате другий виявився добрячим рубакою. Міцний лях був, та й фехтував вправно. Усе ж таки впорався я з ним. Але зрозумів, що до табору не дійти, сильно мені дісталося. Кров так і юшила. Кілька кварталів я ще відійшов, знав-бо: смерті двох шляхтичів мені б не подарували. Знаєте, як воно в ляха?
— Чому ж не знаємо, — загомоніли присутні.
— Куштували лицарського гонору… ладніші пахолками змагатись, а не на шаблі.
– І що далі? — перервав гомін Товкач.
— А що далі… пам'ятаю небагато, — Максим задумливо поглядав на язики полум'я. — Кімната. Велика кімната. Жіноче обличчя наді мною. Було досить темно, проте я добре бачив її. Надзвичайно вродлива… Так ось, батьку Сипахо, через два дні я був уже в таборі, а вона, яка мене виходила й привезла до коша, сильно ризикувала… Заміжня була. Польського хорунжого дружина.
— Так воно, синку, — зарипів Сипаха, — часом доля таке підносить…
Старий і далі щось провадив, але Максим уже не чув ні його, ні інших, він поринув спогадами у ту мить, коли побачив над собою її…