— А чому ні! І вип'ю, і закушу, ще й вас пригощу. Ще й заспіваємо!
— Ух! Козак! Справжній козак! Ех, де моя молодість! — підкрутив вуса Ракошанський.
Зброярі з галасом і жартами обсіли стіл, що за ним сидів Андрій, а корчмар уже носив тарелі з печенею, запашні скиби хліба, квашені гриби, вуджених коропів і сулії з медами й горілкою. Андрій ледве встигав відповідати на питання майстрів: їм було цікаво все, що діялось у Хотині. Вдарили келихами, і загула буйна чоловіча гулянка. Зі щирими тостами, жартами і сміхом. З піснями, що від них закладало вуха, з міцними потисками рук і хмільними зізнаннями у повазі. Потекла оковита у горлянки і цівка золота до корчмаревої кишені. А той лише потирав від задоволення руки: нарешті закінчилася триклята війна, і в Кам'янець потягнуться подорожні, не минаючи його корчми, що біля самої Руської брами.
Затихли вже далеко за північ. Зброярі по одному, по двоє розійшлися по домівках. Декого довелося підтримувати. Ракошанський на завершення бенкету розцілувався з Андрієм і теж вийшов. Він хоча й заточувався, але рішуче відкидав усі спроби його підтримати.
— Геть, шмаркаті! Ще не вродився той, хто мене під руки водитиме… ех, запорожцю! Ех, моя молодість козацька! — все ще заплітаючи п'яним язиком, він вивалився за двері.
Нетвердими ногами Андрій приступив до столу. Випив ще добрячий келих меду і без пам'яті гепнувся на чималеньку купу соломи у дальньому кутку…
Максим у цей час лежав поряд з Юстисею на вже знайомому ліжку. Пригорнув до себе і слухав її розповіді про незнайомих йому міщанок, їхніх чоловіків. Про бенкети і танці, про походи на ярмарки і до крамниць, і ще про тисячу дрібниць. Аж раптом Юстися зупинила саму себе.
— Про що це я? — з прикрістю вимовила вона. — Це ж тобі не цікаво.
— Цікаво, мені все цікаво. Твій голос наче спів. Розповідай далі.
— Ні, то пусте. А як ти?
— У мене все добре. Якщо ти поряд, усе добре.
— Я хвилювалася за тебе. Думала, а раптом і тебе… як Марека… Господи, що це я знову!
— Усе добре!
— Страшно було?
Максим уже зібрався відповісти звичайними для запорожця жартами, але чомусь замислився.
— Після того, як поїхав від тебе, боявся, — мовив він по хвилині роздумів.
— А до того?
— До того? Мабуть, ні. Я й не думав над цим. У нас це не заведено, розумієш?
— Не заведено боятися смерті?
— Звичайно. Хоча не всякої смерті. У бою вмерти — за честь, багато хто навіть шукає такої смерті.
— Господи, як це страшно. Як же ти жив серед таких шибайголів?
— А ти?
Юстися вперлася рукою Максимові в груди й подивилась на нього зверху вниз.
— А що я? Дружина шляхтича. Донька сотника…
— Отже, козачка?
— Звідки ти знаєш?
— Грабовський казав тоді, на герці. Я спочатку не зрозумів… Хлопська кров до своєї тягнеться. Такими були його слова.
— Мені він не наважувався таке сказати. Втім, я цього не приховувала. Так, я донька козацького сотника, але це не те саме, що кидатись у бій з надією померти. Батько мене беріг від жорстокості. Навіть із козаками забороняв розмовляти. Все ж ти не відповів на моє запитання.
— Вони не шибайголови, Юстисю. Вони дуже гарні й добрі люди. Просто живуть постійно під загрозою смерті. Тим, хто тремтить над своїм життям, дістається перша куля. Його рука слабка і не може втримати шаблю, а це смерть. Отже, хочеш чи не хочеш, а будеш сміливим. А ще ці люди найвірніші у світі друзі.
— Познайомиш мене з ними?
— Звичайно. З одним навіть завтра.
Юстися крутила на пальці подарований коханим перстень. Від свічок, що горіли у численних світильниках, у ньому вигравали тисячі блискучих вогників.
— Ніколи не бачила такого великого діаманта. Він, напевне, коштує великих грошей.
— Хіба? Це ж просто цяцька.
— Це діамант, дурнику, — Юстися грайливо скуйовдила Максимового оселедця.
— Це тобі подарунок від Гусейн-паші. У нього в наметі, здається, знайшли.
— Якого Гусейна…
— Того, того. Великого візира.
— Ти мій візир, — і Юстися нагородила Максима тривалим поцілунком.
Максим ухопив її в обійми і зазирнув в очі.
— Ти ще не передумала?
— Про що?
— Ти їдеш зі мною?
Юстися зітхнула і сховала обличчя у нього на грудях.
— Звичайно, соколе мій ясний, їду. Як же я без тебе?
— Можемо завтра вирушати?
— Навіть повинні. Олена залишиться тут і передасть усе матері Грабовського. Я вже домовилася з нею про це дуже давно. Зараз вона пакує мої речі… А крім того, якщо ще трохи зачекаємо, то ми можемо гірше перенести таку далеку дорогу.