— Коли виступати?
— Якнайраніше! — Шило помовчав. — І знаєш… Дивись, обережніше. Турок зовсім поряд, ось-ось із-за пагорба вилізе. Чим той Яцько думає?..
Не гаючись, Микита пішов збиратися в дорогу. Коли минав вози Попівського куреня, почув за спиною швидкий тупіт ніг. Підбіг Кульбаба, який чув, що Микиту викликав кошовий. На обличчі мав вираз зацікавленості.
— Микито, а що воно, вирушаємо куди? — запитав, наздогнавши.
— Вирушаємо.
— Куди?
— По припаси. Поїдеш?
— Аякже!
Знайшовши курінного, Микита розповів йому про наказ кошового. Той мовчки махнув головою. Через півгодини козаки вже перекидали пожитки з одних возів на інші. А ще через годину валка вирушила у дорогу.
Ішли швидко, переважно манівцями. Обачний Микита вислав наперед дозорних і все ж почував себе неспокійно. Звиклий до степових просторів, він не міг заспокоїтися серед порослих густими лісами пагорбів Буковини. Увесь час напружено вдивлявся в проміжки примарного світла між розлогих, величезних, як казкові богатирі, дубів. А нерівна стрічка лісової стежки все петляла й петляла, лише деколи вибігаючи на залиті сонцем сінокоси, садки і спорожнілі вже хлібні ниви.
Одне за одним минали невеличкі мальовничі села, біленькі хатки яких ховались у намистинах червоногарячих яблук і медово-жовтих груш. Із-за плетених тинів, густо порослих стеблами квасолі й гарбузинням, позирали налякані селяни. Сильно поживитися поки що не вдавалося. Люди тут жили досить бідно, а Микита, який мав м'яку вдачу, не хотів починати грабунок. Нашвидку домовлялися зі старостами і, взявши те, що люди давали самі, рухалися далі. Ввечері були вже майже під Сучавою. Велике місто з міцною залогою не входило у плани Микити, і він дав наказ зупинитися. Трохи помисливши, вирішив вислати розвідників і зачекати їх повернення.
Очікувати довелося недовго. Вже через півгодини з'явилися розпалені верхогонами дозорці й доповіли, що поряд стоїть укріплений хутір.
— Хвилин десять усього. Татари там, перед нами заїхали шестеро. Дві гарби з ними.
— Татари? — Микита замислився, — вони вже тут! Що ж діяти, вози порожні!
— Мало їх, — говорив Максим. — Та й, може, не татари. Там близько не під'їдеш, можуть помітити. Можливо, ми й помилилися.
— Поїхали! — вирішив Микита.
Залишивши вози у хвості, запорожці заглибились у хащі, маючи намір підійти до хутора не зі сторони битої дороги. Коні м'яко ступали по вогкому, місцями порослому кущиками папороті, листю, десь у височині завзято застукотів дятел.
Нарешті побачили галявину. Посеред великого майдану похмуро височіли чорні від часу ряди частоколу. За ними можна було розрізнити кілька високих, укритих ґонтою дахів. Периметр укріплень нагадував колесо велетенської кантари, що його невідомий богатир поклав на високий земляний насип, оточивши глибоким, наповненим водою ровом. У світлі сонця, що схилялось до заходу, на дзеркалі води білосніжним бісером проступали краплинки латаття. У частоколі були прорізані бійниці, а з вежі, яка височіла над міцною брамою, стирчало дуло гаківниці.
На узліссі спинилися. Микита уважно поглядав на фортецю, досвідченим оком вирізняючи всі сильні й слабкі місця її оборони. Одразу ж побачив кілька місць, де земляний насип осипався, даючи можливість підійти впритул до частоколу. Повернувся до козаків.
— Корж і Кульбаба, — кинув неголосно, — поїдете зі мною. Решті чекати тут.
Круглолиций смаглявий молдаванин Михай Корж, а за ним і Андрій виїхали вперед і порівнялися з Микитою. Неквапливо поїхали відкритим місцем до брами, яка зловісно поглядала на козаків очима-бійницями.
— Будеш за перекладача, Михай, — звернувся до Коржа Микита, — біс його знає, хто там. А ти, Андрію, — повернувся до Кульбаби, — тримай на прицілі вежу. Щоби у нас із гаківниці не пальнули.
— Зробимо, отамане! — Андрій витягнув із кобури пістоль і перевірив на полиці порох.
Наблизилися до воріт. В одній із бійниць на мить з'явилася неясна тінь, і козаки насторожилися.
— Стій, де стоїш! — раптом гаркнув хтось над головою. Говорили поганою українською мовою.
— Стоїмо, не хвилюйся, земляче, — відповів Микита.
— Чорт тобі земляк, харцизяко!
— Не лайся, хазяїне, краще вислухай.
— Кажи, що хоч. Тільки стій на місці, а то вмить дірок наробимо.
— Ми запорожці. Ідемо на війну. Від вас потрібно сіно, овес, пшениця. Візьмемо небагато, не ошукаємо. Так що давай по-доброму.
— А як по-доброму, то йди під три чорти!
Микита хмикнув.
— Ну, що будемо робити? — стиха мовив до Андрія.