Андрій, мов гадюка, повз крізь колючі кущі, тягнучи за собою непритомного Яцька. Голки шипшини боляче впивалися в обличчя, залишаючи глибокі червоні подряпини. Раптом рука провалилась у торішнє листя. Андрій помацав, і очі його радісно заблищали. Попереду було порожнє вовче лігво. Під корінням сторічного бука хижаки вирили собі глибоку нору, що згодом заросла травою. Усередині ще зберігався важкий звірячий дух. Кульбаба заліз у лігво і притягнув до себе Яцька, розправивши за ним зім'яту рослинність.
Роздивився навколо. Вирита під корінням нора ледве-ледве вміщувала їх двох. Зарості трави надійно захищали від ворожого ока. Андрій відклав пістоля і нахилився до хлопчика. Вухо вловило тихе сопіння. З полегшенням відкинувся на спину, можна було перевести подих. У грудях усе ще пекло від диму, але намагався стримати кашель, що мало не розривав легені. Турки ходили зовсім поряд. Ґелґотали щось, час від часу гупали, немов рубали дрова. Через хвилину Андрій з огидою зрозумів, що це за звуки, — яничари відрубували мертвим голови. На мить уявив людей, що з ними бився пліч-о-пліч ще чверть години тому, але відігнав від себе ці образи. Треба було спрямувати всю енергію на порятунок, а помста потім. Помста добра, як простигне. Зараз Кульбаба був зовсім не схожий на безтурботного запального хлопчака.
Через кілька хвилин зарухався Яцько. Почувся стогін.
— Де я? — змарнілим голосом прошепотів молодик.
Андрій миттєво затулив йому долонею рот і, нагнувшись до нього впритул, ледь чутно прошепотів:
— Лежи тихо! Турки зовсім поряд… Дасть Бог дожити до темряви, виберемось. А поки лежи, не кахикай!
Сагайдачний
Двадцять восьмого серпня, у п'ятницю, в Хотині з'явилися передові загони турецького війська. Спочатку небагато, але потім усе щільніше й щільніше заповнювали виднокрай військові порядки, табуни коней, череди худоби й натовпи обозної челяді. Тисячі наметів укрили навколишні пагорби і долини, змушуючи польських жовнірів тривожно поглядати на рейментарів. Бойовий дух було зламано ще до початку битви. Очі вояків із надією позирали на південь, намагаючись роздивитися там довгоочікувані козацькі полки. Але жовто-зелена долина, місцями поросла невеликими ділянками лісу, залишалася безлюдною. І голови опускалися ще нижче.
Ходкевич стояв між зубцями на південно-західному мурі, коли почув позаду швидкі кроки посильного. Уважно розглядав у далекозору трубу недалекий уже ворожий табір. Кроки затихли, наблизившись, і Ходкевич опустив трубу. Склав її і затиснув руками за спиною.
— До вас посланці, — уклонившись, мовив військовий товариш.
— Від кого? — зацікавився Ходкевич.
— Від козаків, ваша милість.
— Що?! — Ходкевич аж підстрибнув. — Де вони?
— Я наказав їм зачекати у вашій приймальні.
— Добре. Негайно збирайте військову нараду.
Ходкевич різко повернувся і покрокував сходами донизу, час від часу дзвінко вдаряючи острогами по витертих тисячами ніг сходинках. Поспішав. У думках намагався уявити, що для нього приготував Бородавка на цей раз. Але те, що постане перед ним, не міг уявити.
На місці очікуваних послів Бородавки стояв, уважно позираючи поглядом зелених очей, Петро Конашевич-Сагайдачний. Ходкевич здивовано розвів руками.
— Нєх бендзє Єзус похвальони! — він рвучко наблизився і простягнув Сагайдачному руку. — Радий бачити вас, милостивий пане.
– І я радий, шановний пане гетьмане! Дуже радий. Як ся маєте?
— Ми добре. Готуємося до оборони. Вас тільки зачекались-мо. Ну, тепер, маю надію, мої жовніри зможуть привітати панів-козаків особисто.
— Панів? — здійняв брови Сагайдачний.
Ходкевич зробив вигляд, що не почув.
— Коли ми зможемо очікувати вас?
— Але я вже тут, прошу пана! Стою поряд із вами.
— Я волів би жартувати за інших обставин!
Ходкевич уже лаяв себе за той порив, з яким він зустрів козацького ватажка.
— Я не жартую, ваша милість. Зі мною лише загін охорони. Я щойно з Варшави, — відповів Сагайдачний.
Ходкевич схилив голову. Дійсно, з чого він узяв, що Сагайдачний приведе військо? Адже доповідали, і неодноразово, що на чолі Бородавка, і тримається він досить твердо. На таку швидку зміну влади розраховувати не доводилось.
— Як там Варшава? — змінив він тему.
— Варшава непохитно вірить у вас, пане Ходкевич.
— Так, так… мені б ту віру. Ви розумієте, що Порта переважає мої сили майже у десять разів?