Нарешті зустріли пастуха, який гнав полем чималеньку череду корів і телят. Переляканий селянин сказав, що бачив велике військо кілька днів тому, і йшло воно у напрямку Могилева. Сагайдачний збадьорився — нарешті слід знайпіовся. Увечері перепочили і з настанням темряви вирішили продовжувати подорож. Яскраво світив місяць, накладаючи на дерева і кущі примарні тіні. Нічна прохолода додавала сили людям і тваринам. Сагайдачний їхав попереду і розмовляв із сотником Загнибідою, коли збоку, з густих кущів, хтось неголосно покликав. Кілька десятків шабель миттю вилетіли з піхов. Від загону відділилися три вершники туди, звідки пролунав голос.
— Ану виходь! Тільки будь розумним, а то застрелю!
У кущах зашаруділо. На відкрите місце видерлися дві постаті.
— Не стріляй, братику, свої.
— Кому свої, а кому й чужі! Хто такий?
Під'їхав Сагайдачний. Розглядаючи невідомих, запитав:
— Що тут у вас?
— Ось, у кущах ховалися. Нас почули — покликали.
— Хто такі?
— Свої ми, пане гетьмане, запорожці.
— А що ж запорожці тут удвох вночі на шляху роблять? І звідкіля ти мене знаєш?
— Наш загін знищено, пане гетьмане, а я ось із молодиком до табору добираюся. Ми, за наказом гетьмана Бородавки, заготовлювали провіант, але наскочили на турків. Над Прутом у печеру загнали… Сотня братчиків голови зложила. — Андрій Кульбаба, а це був саме він, з гіркотою у голосі розповів коротко, як перебігали події. — А знаю я вас, пане гетьмане, з походу на Московію у 1618 році. Ми тоді з кошовим отаманом Михайлом Скибою воювали під вашими хоругвами. Добре пам'ятаю, погуляли ми у Ливнах і Єльці.
Сагайдачний придивився до козака пильніше.
— Де зараз табір?
— Нам наказано було йти до Могилева з припасами. Думаю, що табір там.
— Добре, молодцю, — Сагайдачний повернувся. — Коней козакам! — І додав, звертаючись до Андрія: — Дорогою все розкажеш. Не будемо гаяти часу.
Загін, поганяючи коней, вирушив далі. Кілька хвилин Сагайдачний мовчав, потім коротко запитав:
— Багато чат Бородавка по Волощині розкидав?
— Багато, батьку, від кожного полку по триста, а то й п'ятсот душ. Тисяч п'ять, гадаю.
— З вашого загону ви єдині?
— Ні, не єдині. Турки застали нас під час переправи через Прут, тож вийшло так, що загін був розділений надвоє. Більша частина встигла відійти, тримаючись оборонною рукою, а ми боронились у печері майже п'ять днів. Потім підкурили нас турки…
— Чортів Яцько! Ну чекай, доберусь я до тебе. Завжди казав: до булави треба голови! Скільки люду погубив, а до битви ще навіть і не брався!
Андрій мовчав, не знаючи, що відповісти.
— То ти не знаєш, що з другою частиною вашого загону?
— Ні, батьку. Вони відійшли, але за ними рухалося, вважайте, усе турецьке військо…
Сагайдачний спересердя сплюнув.
— Добре, синку, тримайся з нами. А за твоїх товаришів хтось відповість, вір моєму слову!
— Вірю, батьку.
Далі їхали мовчки. Висока трава ховала коней до половини, і вершники немов пливли полем у блідих променях повного місяця. Тиха сонна ніч покривала безлюдні простори, і здавалося, що навкруги на тисячі верст немає жодної людини. І немає зовсім поряд багатотисячних натовпів озброєних вояків, котрі за кілька днів кинуться один на одного у несамовитій люті, порушуючи спокій громом гармат і криками вмираючих. Природа спокійно спала, не зважала на купку вершників, що їхали серед місячній ночі. Цей настрій передався і козакам, що поволі хилили голови і змикали вії. Лише баскі козацькі коні рухалися, форкаючи і дзвенячи збруєю. Виконували свою одвічну важку роботу…
Ближче до ранку почувся швидкий стукіт копит — чвалом мчали до загону вислані наперед дозорці. Сагайдачний напружився.
— Що там?
— Ми натрапили на слід війська.
— Слід великий?
— Великий, батьку, багато тисяч пройшло.
— Куди веде?
— На південь.
Сагайдачний поміркував. Слід могли залишити і свої, і вороги. Але навіщо туркам вести своє військо на південь, адже Хотин у другій стороні? Отже, Бородавка. Фатальну помилку було зроблено. Сагайдачний наказав рухатись услід армії, що пройшла тут кілька годин тому.
Деякий час загін гнав чвалом широкою смугою витоптаної тисячами ніг трави. Просіка у незайманих травах була густо всіяна конячим гноєм і рештками їжі, що нею вояки втамовували голод, не спиняючись на відпочинок.
Нарешті далеко попереду з'явилися вогні великого табору. Сотні багать укривали велику долину, яка відкрилася перед козаками. Втомлені очі чимдуж вглядались у далечінь, намагаючись зазирнути в обличчя тих, що сиділи біля вогнищ. Та марно — їх розділяли кілька верст.