Кров цівкою юшила, заливала дорогий одяг і фарбувала у червоне білий бік коня.
— Пане гетьмане, так не можна! Треба спинитись і перев'язати вашу рану! — не витримав нарешті Андрій.
Сагайдачний поглянув на нього каламутними очима і нічого не відповів. Але потягнув за повід, зупиняючи коня.
— Добре, — промовив він згодом, — від бусурман, здається, відірвались.
Андрій миттю зіскочив з коня і допоміг гетьманові опуститися на землю.
— Зараз, батьку, зараз! — він повернувся до Яцька, — Яцьку, там десь наша торба. У ній горілка і чиста тканина, давай все сюди!
Андрій, намагаючись менше дошкуляти пораненому, розрізав ножем рукав і заходився розглядати рану.
— Що там? — підняв голову Сагайдачний.
— З пістоля вас, батьку. Куля, як горіх. Кістку роздроблено. Зараз промию і перев'яжу, а ви поки ковтніть, це вам сили додасть. — Він простягнув принесену Яцьком фляжку.
Сагайдачний зробив кілька ковтків.
— Добра оковита, козаче! Будеш?
— Ні, що ви! В поході не вживаю. Це так… На такий випадок, як зараз.
— Ну-ну! Не патякай. Випий і малому дай, нам усім сили додати не завадить.
Андрій, не сперечаючись, приклався до баклаги. Горілка обпікала нутрощі й справді долала втому. Простягнув Яцькові. Молодик, випивши, скривився й довго нюхав рукав свитки. Сагайдачний уважно роздивлявся свою скалічену руку. Куля пройшла навиліт, вирвавши на виході добрячий шмат живого тіла. Крізь рвані краї було видно поламану кістку. Він підкликав Андрія.
— Давай, козаче, в'яжи й будемо рухатися далі.
— Що ви, батьку! — замотав головою Кульбаба. — Вам перепочити треба!
Сагайдачний, тамуючи стогін, піднявся на ноги.
— Не мели дурниць, синку, я ще не таке на своєму віку бачив… Їхати треба!
Андрій кинувся до Сагайдачного, тримаючи в руках відріз білого полотна й чарку з горілкою.
— Сядьте! Поїдемо, як скажете, тільки зараз сядьте. Кров так і цебенить!
Сагайдачний опустився на повалене дерево й більше не сперечався. Мовчки позирав на Андрія, що вміло обробляв рану.
— А ти справний, дарма що молодий. Давно козакуєш?
— Восьмий рік.
— А як опинився?
— На Січі?
— На Січі.
— Та так, від татар утік, мурзака зарізав. Куди ще мав, як хату спалили. Батько на Січі був, та убили вже…
— Біда нашим людям!
— Біда, батьку.
Сагайдачний дивився кудись у далечінь та думав про щось своє. Нарешті мовив, підвищивши голос:
— Так! Багато біди вони нам завдали. Але знай: кривавими сльозами вмиємо. Як баранам, тельбухи випустимо, й не одному! На цьому я завжди стояв!.. Нам би ось до війська дістатися, не згинути тут невідомими. А там, дасть Бог, ріками пустимо крові нечестивої. Омиє, омиє вона земельку, що на неї вони зазіхнули!
Десь у верхів'ях дерев затріпотіла крилами наполохана птаха, перериваючи схвильовану мову Сагайдачного.
— Усе, — нарешті сказав Андрій. Він обережно промив рану, перев'язав її тугою пов'язкою. Поверх полотна наклав дерев'яні лубки й міцно перетягнув.
— Як міг, зробив, — сказав він, розглядаючи свою роботу.
— Добре зробив, дякую. Будемо вирушати.
Сагайдачний рвучко піднявся, але одразу похитнувся на нетвердих ногах.
— Може, все ж відпочинете? — Андрію шкода було бачити, як мучить себе немолодий уже Сагайдачний.
— Не можемо. До табору треба! Часу обмаль… А йди-но сюди, малий, — підкликав він Яцька, — допоможи.
За допомогою Яцька Сагайдачний виліз на коня.
— Давайте, запорожці, не відставайте! — вигукнув він, поганяючи стомленого жеребця.
Майже годину їхали мовчки. Сагайдачний міцно зціпив зуби, приховуючи біль. Андрій мовчав, не наважувався почати розмову першим. Нарешті згадав щось і запитав Яцька, для того лиш, щоби розрядити напруження:
— Яцьку, а де ти шаблю взяв? У тебе ж не було.
Яцько розгублено закліпав очима. В очах спалахнув жаль.
— У турка, — невесело протягнув він, — його козаки на списи підняли, от він із рук і випустив. А я впіймав!
— От непослух! Я тобі де казав бути?!
— Та я… усі ж билися!
— Ну, бились. А де ж тепер шабля?
— Впустив! — гірко зітхнув хлопчина.
— Це ти тому такий кислий?
Яцько мовчки хитнув головою.
— Молодець, малий, — повернувся до них Сагайдачний, — буде з тебе добрий козак. А шаблю іншу знайдеш, коли час прийде.
Яцько почервонів. Краплини чужої крові, що так і не встиг змити, виглядали на хлопчачому обличчі, як ластовиння. Це помітив Сагайдачний.