Я підводжу погляд від дороги на ліс навколо й намагаюся зрозуміти, що ж тут шукала Джуніпер.
Було б добре переглянути заявки її останніх досліджень або ж принаймні почитати блог. Та я досі приголомшений тим, що сталося, і не в змозі зібратись, навіть щоб погортати її фейсбук-сторінку. Перед очима її обличчя, воно переслідує мене.
Першу милю я підіймаюся плавним схилом — дорога починає свою звивисту мандрівку в гори. Далі підйом усе крутішає.
Я не відводжу погляду від дерев, шукаючи будь-яку ознаку місця, де знайшли Джуніпер. Поза всяким сумнівом, департамент шерифа користувався якимись позначками.
Я помічаю декілька вицвілих жовтогарячих знаків лісової служби, проте нічого більше. Наскільки мені відомо, офіційно нічого, крім загального опису місця, не розголошували.
Зв’язок між цим лісом і мапою, яку я помітив у кабінеті Ґленна, мені малозрозумілий — а я ж, бува, цілий день аналізую мапи природних та штучних ландшафтів.
Повз мене пролітає вантажівка з трейлером, обдаючи дужим поривом вітру.
Слід було спитати, коли саме Джуніпер лишала автівку в гаражі. Як часто вона ходила пішки?
Я вирішую пройтися ще хвилин із десять, а тоді вертатися. Гадки не маю, що я тут шукаю, і тим паче не розумію, чим тут могла займатися Джуніпер, окрім як ходити від мотелю до автомайстерні й назад.
Гори з іншого боку від шосе надто круті, щоб там утворився ставок чи інша водойма, ширша за стовбур дерева. Якщо там і трапиться риба, то хіба така, що випала з рота у пташки.
Уже зібравшись повертатись, я помічаю прив’язану до дерева синю стрічку. Вона виглядає зовсім новенькою. За десяток ярдів у глибині лісу, до того як він густішає і стає непроглядним, видно ширшу жовту стрічку — таку, якою в кіно огороджують місця злочинів.
Ось воно, те місце. Чи радше точка дороги, звідки починається стежка, що й веде до місця, де все сталося.
Чесно кажучи, зараз краще повернутися. Тут мені робити нічого.
Проте... Я занурююся в ліс, шукаючи місце, де вона загинула.
Розділ 14
Обмежувальна лінія
Давні греки вірили, ніби світ почався з хаосу, з безмежної порожнечі. З цієї безформної маси виникли титани й боги, породивши людину. У найвищій точці своєї еволюції — а філософи такою точкою вважали себе — людина намагалася цей хаос упорядкувати, шукаючи симетрії та законів, за якими влаштовано всесвіт.
Завдяки цій спразі до законів і виникло поняття філософії, а значно пізніше — поняття науки.
Науковець — це людина, яка намагається віднайти в хаосі лад. Іноді це просто неможливо, що й доводить наука за допомогою квантової механіки та теорії хаосу. Щось може траплятися так чи інакше, без жодної можливості передбачити причину.
Я піднімаюся стежкою на пагорб, бо прагну впорядкувати хаос. Є подія — смерть Джуніпер. Є причина — ведмідь. Не знаю чому, проте поліція не розголошує, що призвело до їхньої зустрічі.
Перша жовта стрічка була, як я й очікував, лише позначкою. За десять ярдів бачу ще одну.
Я натрапляю на п’ять таких жовтих стрічок — вони ведуть до невеликої галявини.
Там я помічаю першу червону стрічку.
Нею обв’язаний стовбур дерева. Знизу на корі темна пляма.
Кров.
Точніше, неповний кривавий відбиток долоні.
Помираючи, Джуніпер торкнулась цього дерева.
Я помічаю ще чотири червоні стрічки, а також три червоні відмітки на землі.
Декілька стрічок позначають місця, в яких частину дерева обережно вилучили на експертизу. Є ще кілька плям на землі — ямки, звідки зібрали кров та ґрунт.
Ямки невеликі. Принаймні не такі очікуєш побачити на місці, де на смерть стекла кров’ю доросла людина.
Я присідаю й обдивляюся одну з цих плям. Земля м’яка, мов глина. На поверхні краплі вологи — наслідок гідрофобності мінералів.
Подекуди ґрунт відштовхує вологу. Десь-інде випалена гола земля, навпаки, жадібно її вбирає.
Щоб дізнатись, скільки пролилося крові, треба копати глибше. Після побіжного огляду здається, що небагато. Але, можливо, перш ніж сховатись тут, аби перевести дух, вона вже втратила багато крові.
Я витираю руки об шорти й помічаю другий ряд жовтих стрічок, що веде вище на пагорб. Ситуація дещо проясняється. Мене досі оточує хаос, але принаймні тепер зрозуміліше, куди рухатись.
Я видираюся на пагорб і відчуваю, що стою нетривко, бо під ногами постійно сковзають маленькі камінці. Можу лиш уявити, як важко було Джуніпер пробиратися крізь хащі.
Двома червоними прапорцями відмічені місця, де краплі її крові забризкали рослини.
Жовті позначки ведуть до ще одного дерева, на яке спиралася Джуніпер. Дивно: відбиток розташований на дереві з боку дороги, а не з боку лісових хащ, де, як я розумію, вона вперше наткнулася на ведмедя.
Набагато довша доріжка з жовтих стрічок веде далі, вгору. Я простую стежиною, намагаючись не наступити на червоні прапорці, сховані під колодами чи кущами.
Роблю черговий крок і раптом застигаю на місці. Не через звук — принаймні не через той, який мені чути.
Стара частина нашого мозку й досі пов’язана з атрофованими або щезлими органами чуття.
Зі мною таке вже траплялося.
Уперше це сталося, коли мені було чотирнадцять. Тоді ми з вітчимом подалися у похід західним Техасом. Час від часу я зупинявся, відчуваючи якусь непевність. Девіс мовчав.
Коли ми повернулися до табору, він спитав, чи не здалася мені прогулянка дивною. Я відповів, що здалася, проте не зміг пояснити чому.
Він із розумінням кивнув і дістав з вантажівки рушницю.
— Ходімо.
Ми пройшли з милю тією самою стежкою й зупинилися у точці, де я вперше спостеріг це дивне відчуття. Я дивився, як вітчим мружиться й обстежує навколишню територію. Ось його увагу привернула велика брила. Він завернув за неї, я слідом. Девіс присів і знаком звелів мені зробити те саме, а тоді вказав на купку грязюки.
Там виднілася лапа, більша за мій кулак. Лапа пуми — я бачив її на фото в мисливському путівнику.
Саме її присутність ми обоє й відчули.
— А як ми дізналися? — спитав я.
— Можливо, відчули запах іншого м’ясоїда. А може, й почули її. Головне — вона знала про нашу присутність значно раніше.
Потім мені ще не раз доводилося собі про це нагадувати. Це дозволяло думкам охолонути.
Цієї миті я відчуваю, що не сам. Як побіжу — дам зрозуміти, що я налякана жертва. А поведуся надто зухвало — стану конкурентом за територію.
Найкраще — не втрачати пильності. Я засовую руку в рюкзак і дістаю балончик перцевого спрею.
Переді мною ще одна доріжка з жовтих стрічок. Рушивши нею, я дістануся місця, де ведмідь уперше напав на Джуніпер.
Хоч я й бачив мертвого ведмедя, зовсім не факт, що Джуніпер убив саме цей звір. Ведмеді й блискавки поводяться, як їм заманеться, і, як захочуть, можуть влучити в одне й те ж саме місце, хай би що там не казали фахівці.
Слід обережно вертатися назад, на дорогу.
Та в голові досі хаос.
А я хочу порядку.
Затиснувши в руці «Мейс»[6], я продовжую підніматися схилом.
Кожен шерех, кожна хвилина затишшя змушують мене зупинятись і обстежувати все навколо.
Хижаків, що скрадалися б поміж деревами, не видно. Та це не означає, що їх там нема.
Я дістаюся останньої жовтої позначки й помічаю встромлений у землю червоний прапорець.
Уся земля вкрита сосновими голками, та я одразу розумію, що в цьому місці ґрунт відрізняється.
Він просякнутий кров’ю.
Розділ 15
Останній прихисток
Коли я дивлюся на темну пляму на землі, у мене в голові зринає жахлива картина. Як із плямами Роршаха, коли мозок метається між асоціаціями — я думаю про янгола на снігу.
Тут на землі Джуніпер борсалася, нестямно сіпаючись і стікаючи кров’ю.
Вона відбивалася від ведмедя? Намагалася вилізти з-під нього?