Мене вражає той факт, що їй стало сил звестися на ноги і спуститися вниз.
А як би зреагував я? Запанікував би? Закляк би на місці?
Джуніпер діяла як справжній боєць. Хоробра дівчина, яка не здалася, аж доки тіло фізично не втратило здатність функціонувати далі.
Коли я працював парамедиком, то чув про людей, що помирали від найпростіших ран. Інші ж виживали у випадках, що зазвичай стають фатальними. Життєво важливі органи й артерії мають значення, але не менше важить і воля до життя.
Поміж дерев чути шурхіт. Я встаю і повільно повертаюся, вдивляючись у ліс.
Область мого зору, натренована виокремлювати зв’язки, зв’язків не помічає.
У радіусі двадцяти ярдів зараз може скрадатися з десяток тварин, від ведмедів до мишей, і я жодної не помічу.
Зосереджений, хоч і наляканий, я знову схиляюся над кривавою плямою й намагаюся розібратися.
Що привело сюди Джуніпер і ведмедя?
Він її переслідував?
Чи натрапив випадково?
А може, вона необачно пішла за ним? Справжня дурість — не один ідіот через це загинув.
Я знову підводжуся і дивлюся згори вниз. Мені трапилися чимало жовтих та червоних відміток, проте не інших кольорів.
А як щодо її рюкзака та черевиків? У поліції є якісь особливі стрічки, щоб позначати речі жертви?
Важко уявити, щоб Джуніпер зайшла так глибоко в ліс бодай без пляшки води — хай навіть вона просто прогулювалася від автомайстерні до мотелю.
І все ж мені важко уявити, що могло її завести аж сюди. Тут нема ні озер, ні ставків. Найбільша водойма — це калюжа її крові.
Тут навіть немає гнилих колод, де б ведмідь міг чимось підживитися.
Здається, що і Джуніпер, і ведмідь опинилися тут випадково.
Ведмежі території можуть простягатися на багато миль. Може, він просто брів своїми звичними стежками?
Правду кажучи, про ведмедів мені відомо небагато. Я стою серед лісу й обмірковую поведінку двох істот, кожну з яких заледве знаю.
Вухо вловлює звук тріскоту гілки. Я розвертаюся до порожнього лісу. Затамовую віддих і завмираю, чекаючи наступного поруху.
Я певен, що повернувся у правильному напрямку. Просто не бачу, що стало джерелом звуку.
Вся моя увага зосереджена на невеличкій місцині, де майже впритул стоять два дерева.
Там щось є.
Певно, що найкращий план дій — обережний відступ. Тримаючи напоготові перцевий спрей, я, не відводячи погляду, роблю крок назад. І ще один.
Щось коле мене в щиколотку. Я рефлекторно сіпаюсь і падаю.
Вдаряюся спиною об землю, мені забиває дух. Голова гупається об камінь, і в кутиках очей темніє, як у старому телевізорі.
Я силкуюся не втратити свідомість.
Тріщить гілка, лісом щось рухається.
Рухається до мене...
Я намагаюся дістати перцевий спрей, проте заледве можу підняти порожню руку.
Зусилля потребує забагато крові, і я розчиняюся поміж темних пальців непритомності.
Останнє, що я відчуваю — це запах крові.
Потилицею стікає тепла цівка, проте ця кров — не моя.
Я впав у снігового янгола Джуніпер.
Мене накриває тінь, і я відключаюся.
Розділ 16
Снайпер
Прийшовши до тями, я усвідомлюю, що сиджу, спершись на стовбур дерева. Ззаду шорти й худі просякнуті кров’ю. Спочатку здається, що моєю; потім я розумію, що впав у калюжу крові Джуніпер.
Повертається останній спогад: мене накриває тінь. Я перелякано сіпаюсь і намагаюся звестись на ноги, та коліна заслабкі.
Щось прямує крізь кущі. Я, мов налякане дитя, підіймаю руки догори.
— Розслабтесь, — промовляє чоловічий голос ліворуч від мене.
З’являється детектив Ґленн. Він нахиляється наді мною. В одній руці в нього телефон. В іншій — закривавлений шмат тканини. Він притискає його до моєї потилиці. Я намагаюсь не смикатись.
— Гарна новина — більшість із цієї крові не ваша. Погана — ви спаплюжили місце вбивства.
— Мені дуже шкода.
Я дивлюся на плями на своїх пальцях. Я весь у крові Джуніпер.
— Минулої ночі йшов дощ, тож калюжа збільшилась.
Він виставляє перед моїми очима пальця.
— Розпливається?
— Ні.
— Що ж, є ще одна гарна новина. Вас не доведеться вивозити звідси гелікоптером.
— Зі мною все гаразд. Дайте секунду.
Потилиця пече. Та скоро має минутись. Я не відчуваю дивних запахів, у голові не паморочиться, а отже, швидше за все, обійшлося без струсу мозку. Швидше за все.
— Ви добряче вдарились об камінь. Просто в яблучко.
— Я... перелякався.
— Ще б пак.
Ґленн намацує рукою клаптик сухої землі й сідає.
— Що ви тут у біса робите?
— Вирішив, що це підхоже місце, аби гепнутись на дупу, — я дивлюся на калюжу крові Джуніпер і хитаю головою: — Боже правий.
— Так. Мить не з приємних. Проте ви так і не відповіли на моє запитання. Чому ви тут?
— Місіс Парсонс, мати Джуніпер, попросила мене владнати справи з машиною її доньки.
Ґленн задирає голову.
— Аж тут? Сумніваюся, що тут багато стоянок. З вами точно все гаразд?
— Я був в автомайстерні. У... як там його? У Брайсона. Він зараз міняє мені шини. Я вирішив прогулятися.
— І опинилися тут? — скептично питає Ґленн.
— Побачив стрічки. Стало цікаво. А ви що тут робите?
— Мені не треба причина. Та якщо вам цікаво, то я просто намагаюся довести справу до кінця.
Я згадую, як відчував чиюсь присутність.
— Ви за мною стежили.
— Так. Щойно ви з’явилися тут.
— І нічого не сказали?
Ґленн дивиться вбік, намагаючись щось пригадати.
— Як там кажуть? Парадокс спостерігача?
Він знизує плечима.
— Я вирішив, що цікавіше буде постежити за вами, доки вам здається, що ви самі.
— Але я знав, що не сам.
— Можливо. Проте, зуб даю, ви вирішили, що за вами крадеться ведмідь чи пума.
Він має рацію.
— Так цілком могло й бути. Від вас не долинуло ані звуку. Ви військовий, чи не так? Ким ви були на службі?
— Навідником.
Навідник — це солдат, який супроводжує снайпера й допомагає визначати цілі.
— Ага. Гадаю, якби ви були снайпером, я б уже був мертвий.
— Як на мене, ви добре впоралися з завданням, поспіхом покинувши поле бою.
Я відхиляюсь назад і відчуваю спиною стовбур дерева. Поволі встаю, спираючись на нього.
— Ви в порядку?
— Так. Здається, — я струшую листя, що налипло на мій одяг. — Як Джуніпер спустилася з пагорба аж до самого низу, якщо втратила тут стільки крові?
Ґленн підводиться і підіймає брови.
— А чому ви вирішили, що ми знайшли її саме там?
— Це ближче до дороги. Я би припустив, що вона натрапила на ведмедя далеко в лісі й намагалася втекти від нього до дороги.
Він хитає головою.
— Ні. Вона померла прямо тут. Саме на тому місці, де ви впали.
— Вона забігла на пагорб?
— На вас коли-небудь нападав ведмідь?
— П’ять хвилин тому я думав, що так.
— Що ж, а на мене ні. Та, гадаю, єдине, до чого в такому разі схиляв би мене інстинкт — це бігти абикуди.
— Так. Маєте рацію. Легко мудрувати, коли тобі не загрожує смерть. І все ж така реакція здається геть нелогічною.
Ґленн схрещує на грудях руки й оглядається.
— Гаразд. Як науковець, ви можете припустити, що вона могла тут шукати?
— Уявлення не маю. Її мати щось говорила про рибу. Очевидно, що риби тут не знайти.
— Найближче озеро — за перевалом Брукмана. Місяць тому його засипало грязюкою після зсуву Дістатися туди можна лише за два дні ходу Половина дороги пролягає крізь пасовище.
Він вказує в бік дороги.
— З іншого боку є кілька озер. Та, кажуть, звідси туди не дістатись.
— Цікаво. Я ще трохи покопирсаюся, спробую більше дізнатись про її дослідження.
— Дайте знати, як щось знайдете. Можливо також, що вона просто шукала, як зрізати шлях.