Хтось десь помилився.
Я притьмом вводжу запит і заходжу на сайт Міжнародного фонду генетичних даних дикої природи. Є номер телефону. Набираю його, ще менше розуміючи, що казати, аніж коли телефонував до «Великої Ведмедиці».
— Вітаю, з ким вас з’єднати? — відповідає жінка на тому кінці.
— Добридень, з’єднайте мене, будь ласка, з керівником лабораторії секвенування.
— З доктором Віткомбом. Одну секунду.
— Тревіс слухає, — каже чоловік, судячи з голосу, молодий.
— Докторе Віткомб, вибачте, що відволікаю. Я зараз у полі й не можу зв’язатись ні з ким із лабораторії судмедекспертизи. Ем, чи не могли б ви ще раз надіслати мені файл на ведмедя, вбитого вчора?
— Ще раз? — у голосі чути роздратування. — Та я його ще й не розсилав.
Трясця. Я думаю, як викрутитися.
— Вибачте. Мене неправильно поінформували.
— Нічого страшного. Файл у мене. Куди надіслати?
Я хапливо диктую йому свою університетську електронну адресу. Про привід я подумаю пізніше, коли вигадуватиму правдоподібне заперечення на випадок, якщо хтось запитає.
Подякувавши йому, я швидко кажу:
— Одне питання: звідки стало відомо, що то був UA.223.334, без перевірки ДНК?
— Звідки їм стало відомо, що то був саме цей ведмідь? Гадки не маю. Мені вони всі однакові. Запитайте в того мисливця.
Я кладу слухавку й роблю глибокий вдих. Брехун із мене кепський, і я не вмію давати собі раду у стресових ситуаціях.
Ба гірше: тут я перетнув етичну межу. Не певен, чи порушив я закон, та воно мені ще вилізе боком.
Мені на пошту надходить файл від Тревіса. Я завантажую його в програму-переглядач ДНК.
Зразок, який, за їхніми словами, взято з ведмедя, що його я бачив на брезенті — це ДНК Варта.
Найправдоподібніше пояснення — в лабораторії Джуліана помилилися. Я гарячково набираю його номер.
— Що там? — питає він.
— Твоя лабораторія... там не могли випадково переплутати зразок шерстини?
— Сумніваюся.
— Точно?
— Я можу запевнити тебе щодо двох речей: по-перше, навряд чи в тій лабораторії колись раніше працювали з ДНК ведмедя, а по-друге, якби ми могли ось так легко помилятися, розпочиналися б війни. У чому річ?
— Ні-ні... Ні в чому. Певен, що ти маєш рацію.
Хтось налажав, і дуже серйозно.
— Маю бігти.
Я похапцем кладу трубку.
У статті згадувалося про прес-конференцію, що має розпочатися за кілька годин.
Вони збираються повідомити, що впіймали убивцю Джуніпер.
А це не так.
ДНК шерстини з рани Джуніпер належить іншому ведмедю — не тому, якого вбили.
Це означає, що її убивця досі там.
Розділ 19
Усе зрозуміло
У відділку шерифа я представляюся доктором Тео Креєм, і мене скеровують до конференц-зали. Я вдаю, що на мене там чекають, і офіцер люб’язно супроводжує мене туди, де зібрались детектив Ґленн, шерифка Тайсон — широкоплеча жінка, яку я вперше побачив на стоянці мотелю, — та кілька інших.
Коли я заходжу, Річардс, мисливець зі Служби рибних ресурсів та диких тварин, і Ґленн припиняють розмову й дивляться на мене.
— Докторе Крей? — каже Ґленн. — Вибачте, вас сюди запросили?
У такій ситуацій краще одразу переходити до справи, аніж починати щось пояснювати, тож я прямо запитую Річардса:
— Як ви дізналися, що ведмедем, який убив Джуніпер, був саме Варт?
Він дивиться на Ґленна та Тайсон, чекаючи пояснень мого втручання. Вони знизують плечима, тож він відповідає:
— Ми знайшли на його шерсті кров жертви, і ДНК збіглася з ДНК ведмедя, якого ми шукали.
— Так. Але чому ви вирішили, що стріляти слід саме в Варта? Як ви впевнились, що це саме той ведмідь, перш ніж убивати його?
Втручається Ґленн:
— Перепрошую, докторе Крей, а чому ви тут?
— Я тут, бо шерстина з рани Джуніпер не збігається з ДНК Варта.
Усі враз замовкають. Згодом напружену тишу перериває голос шерифки Тайсон. Говорить спокійно та зважено:
— Де ви взяли кров Джуніпер Парсонс?
Я відповідаю, як є.
— Мені її випадково дала одна з ваших офіцерок. І я вирішив проаналізувати.
— Вирішили проаналізувати? — питає вона. — Це називається крадіжкою доказів.
Мені не подобається її погрозливий тон.
— Давайте розберемося з цим пізніше. Зараз головне, що ведмідь, який убив Джуніпер — не той, якого ви застрелили.
Я повертаюся до Річардса:
— Без образ.
Почервонівши від такого звинувачення, він стукає рукою по столу.
— Ми знайшли на ведмеді її кров!
Я не маю на меті ображати чолов’ягу, та факти говорять самі за себе.
— І все ж ДНК зі зразка крові Джуніпер належить іншому ведмедю. Можливо, Варт набрів на її тіло? — я зиркаю на Ґленна. — Трясця, я ж сам вляпався у її кров. Був весь у ній. Ви ж бачили.
Почувши це, Тайсон скоса дивиться на нього.
Ґленн зітхає і пояснює всім присутнім:
— Допитливий доктор Крей вирішив навідатися на місце вбивства.
— А хто сказав йому де шукати? — підвищує голос Тайсон.
— Я сам знайшов, — вклинююся я. — Маленькі прапорці на шосе не дуже й сховані, якщо знати, що шукати.
— А чому ви їх шукали?
Я одразу викладаю всі свої причини:
— Тому що вбито мою студентку. Можливо, бо з мене жахливий учитель. Я почувався паршиво. Хотілося дати її матері відповіді. Не знаю. Я просто пішов туди.
— Як ви отримали ДНК ведмедя з крові Джуніпер? — заговорює рудоволоса жінка з іншого боку столу.
На вигляд їй трохи за тридцять. Миловида, майже без макіяжу.
— Зразок із рани Джуніпер, що мені дали. У ньому була шерстина.
— З фолікулом?
Вона повертається до чоловіка ліворуч від себе. Припускаю, що це коронер[11].
— У зразках не було фолікулів, — хитає головою він. — Ми перевіряли. Лише стрижні.
Жінка знову повертається до мене.
— Здається, у вашій лабораторії аналізували мітохондріальну ДНК, — поблажливо говорить вона. — Мабуть, їм не завадить ще раз пройти шкільний курс.
Я паленію від образи, та відповідаю спокійно.
— Я знаю, що до вас тут доходять не всі новини, проте зі стрижня волосини можна витягти ядерну ДНК, якщо знати, що робити.
Доволі зухвало як на того, хто ще зранку сам про це не знав.
— Це правда? — питає її судмедексперт.
Вона знизує плечима:
— Не знаю. Треба розвідати.
Я намагаюся заспокоїтись.
— Я маю доступ до певних ресурсів, — кажу, шкодуючи про бундючний тон.
— Сподіваюся, у ваших ресурсів є можливість найняти доброго адвоката, — зловісно відповідає шерифка Тайсон.
— Стривайте-но хвилинку, — втручається Ґленн. — Перш ніж заклацнути на ньому наручники, давайте його вислухаємо. Доктор Крей знав жертву й зі зрозумілих причин переймався тим, що сталося.
Тайсон демонстративно дивиться на годинник.
— Давайте швидко.
Ніхто не пропонує мені сісти, тож я підходжу до білої дошки й хапаю маркер. Нашвидкуруч малюю мапу території й ставлю хрестик у точці, де знайшли Джуніпер:
— Ось звідки взявся зразок, який мені дали.
Ставлю ще один хрестик там, де було вбито Варта:
— Ось тут Річардс знайшов Варта. Доволі близько, щоб це і справді був він.
Малюю широке коло:
— Ось це — ареал Варта з бази даних «Великої Ведмедиці». Як вам відомо, це був місцевий ґризлі. Ймовірний підозрюваний. Проте у зразку з місця вбивства Джуніпер була шерстина, яка належить ведмедю геть не з цих країв. Він міг перейти на територію Варта. І, можливо, вона опинилася між ними. На місці вбивства знайшли ДНК Варта?
— Ми знайшли відповідні шерстини, — сказав судмедексперт.
— Шерстини ґризлі, так? Але без ДНК?
Він хитає головою.
Я малюю широке коло навколо хрестика Джуніпер.
— Отже, ми не маємо доказів, що Варт узагалі туди забрідав. Лише доказ, що там був інший ведмідь.
11
Коронер — посадова особа, що розслідує смерті, які сталися за незвичайних обставин, раптові та насильницькі смерті.