Сподіваюся, що зараз вони сидять у конференц-залі та зважують мої слова.
Кендалл, здається, жінка розумна. Вона мала б перейматися тим, що ДНК її мертвого ведмедя знайшли на рік пізніше й за багато миль від його ареалу. Це просто нелогічно.
Логічно чи ні, та в камеру запроторили мене.
Я злегка вдаряю кулаком по металевій лаві, мріючи, щоб усе це виявилося страшним сном. На жаль, усе насправді.
Який же я ідіот.
Сиджу тут, а вбивця десь на волі.
Він усіх пошив у дурні. Далі коридором є зала, повна поліціянтів та експертів з дикої природи, які навіть не вірять у його існування.
Господи. Моторошна думка.
Піти на вбивство й не лишити слідів чи сховати тіло так, щоб його ніколи не знайшли — це одне, проте вбити когось і змусити всіх думати, що винна дика природа?
Тут уже треба бути генієм.
Від такої думки в мене поза спиною пробігає морозець. Або це планувалося тривалий час, або ж учинено кимось, хто добре знається на вбивствах. А може, і те, й інше.
Те, що в рані виявили шерстину Патрача, означає, що за планом усе мало виглядати як напад ведмедя. Та ніхто не очікував, що з’явиться людина, яка зможе отримати життєздатну ДНК і виявить, що якийсь абстрактний ведмідь не такий уже й абстрактний.
Ґленн згадував про туристів, що чули крики, та про розслідування потенційного вбивства. Убивцю заскочили зненацька? Він планував віднести тіло Джуніпер в інше місце, та змушений був тікати?
Так просто було б закопати її десь, де ніхто б не знайшов. Я б саме так і зробив...
Може, таким і був план, проте його перервали?
Він залишив шерстину Патрача і взяв із собою трохи крові Джуніпер для Варта.
Лишити кров на хутрі Варта було б не складно. Ведмеді допитливі. Досить було би принести з собою відро свіжого м’яса.
Можливо. Я не знаю.
Я хитаю головою. Від усіх цих міркувань у мене починається мігрень.
Я підводжусь від звуку ключа в замку. Заходить детектив Ґленн.
— Прошу, вислухайте мене, — наполягаю я.
Він штурхає мене краєм папки з файлами.
— Ні, докторе Крей, ви сядете й мовчки слухатимете мене.
Він киває шерифці Тайсон, яка стоїть у коридорі й спостерігає.
— Якщо ж ви цього не зробите, я дослухаюсь до її поради й відішлю вас на перевірку до психіатра. Зрозуміло?
Я киваю і опускаюся на лаву.
Він спирається на одвірок і розгортає папку.
— Я тут трохи покопався.
Я певен, що він говоритиме про вбивство, та мої надії згасають, коли він відводить погляд від папки:
— Я поцікавився вашим минулим. Здається, у вас репутація проблемної людини.
Дідько. Ну, почалося.
Час стріляти в гінця.
Розділ 21
Баламут
Доки детектив Ґленн вичитує витяги з папки, шерифка Тайсон пильно за мною стежить. На обличчі — жодних емоцій. Трясця, вона лякає більше за чорта.
— Файл до вашого повноліття в Техасі закрито, — каже Ґленн. — Однак я знайшов згадку про те, що у підлітковому віці вас арештували за виробництво бомб і за те, що від цього постраждала дитина. Може, поясните?
Я не відриваю очей від підлоги.
— Ні. Не варто.
Коли мені було тринадцять і я ще не оговтався від смерті батька, я зацікавився хімією. Навчився виготовляти з побутової хімії бомби й ходив до лісу підривати що траплялося під руку.
Усе б нічого, якби один друг — чи, точніше, знайомий — не взяв у мене набір для виготовлення бомб і не спробував підірвати машину на стоянці торгового центру.
Машину ледь зачепило. Та його молодший брат отримав кислотні опіки руки.
Його батьки лютували.
Перше, що він сказав поліції — що це я його підбурив.
Оскаржувати звинувачення було складно, позаяк у мене під ліжком знайшли саморобну лабораторію.
Завдяки вкрай чуйному судді обійшлося лише громадськими роботами.
Мою матір цей випадок, ясна річ, не на жарт розхвилював.
Це сталося незадовго до того, як вони з Девісом одружилися.
З його появою в домі я таким більше не займався. Він наполіг, щоб я в жодному разі не дозволяв друзям чіпати своє лабораторне обладнання і щоб тримав його під надійним замком.
Детектив Ґленн уголос зачитує, що мене звільнили з першої викладацької посади.
Знову-таки, через мою впертість.
Зважаючи, що він не знає ніяких подробиць, у його очах я, певно, виглядаю придуркуватим всезнайкою.
Можна було б спробувати все йому пояснити, та він не в тому настрої, щоб мене слухати. Він дає мені прочухана на очах у шерифки Тайсон.
Можливо, все це лише вистава.
Не знаю.
Найкраще буде припнути язика. Тайсон нетямиться від бажання покарати мене. Швидше за все, обійдеться лише крадіжкою зразка крові. Та «обійдеться» все одно означає суд, адвоката, а я готовий заприсягтися: вона зробить усе, щоб я провів кілька ночей у камері, перш ніж побачу суддю й отримаю шанс вийти під заставу.
— Ми провели прес-конференцію, — каже Ґленн. — Повідомили про можливу причетність іншого ведмедя.
Я утримуюсь від коментаря, що, раз Патрач врізав дуба, у цьому не має ніякого сенсу.
— Ми повторно попрацюємо в лабораторії на предмет того, як саме шерстина потрапила до рани Джуніпер, — продовжує він. — Окрім цього, питання вважається закритим.
Він згортає папку й кидає її на лаву біля мене.
— Розумієте, в якій ситуації ви опинились?
Я похмуро киваю. Ґленн відходить убік, і переді мною постає шерифка Тайсон.
— Маєте дві години, щоб забратися з мого округу. Якщо почнете патякати, знову опинитесь у камері за підробку доказів. Ба більше, якщо наполягатимете, що це розслідування вбивства, вгадайте, кого заарештують першим.
Ґленн виводить мене з будівлі та проводжає до авто. Жоден з нас не промовляє й слова.
А що тут скажеш?
Зрозуміло, що він мені не вірить. Єдина причина, чому я знову не в камері — йому стало мене шкода і він сказав Тайсон, що так вже я переживаю скорботу.
Трясця! Може, я просто неправильно все розумію?
Повернувшись до мотелю, я пакую речі, затим вискакую на міжштатне шосе й вирішую, що з машиною Джуніпер розберуся пізніше.
За вісім миль минаю знак: він сповіщає мене, що я полишаю округ.
Ще за чверть милі я помічаю мотель.
Уперта частина мене, та частина, через яку мене звільнили, змушує натиснути поворот і заїхати на стоянку.
Розділ 22
Графік
Божевілля якесь. Я кидаю ключі від номера на столик і завалююся на ліжко. Я мусив би займатися своїм дослідженням — назбиралося достатньо зразків. Найрозумніше було б повернутись до Остіна та закінчити, що вдасться, перш ніж почнеться новий семестр.
Це було б розважливо, логічно. Чи ні?
Коли знайшли тіло Джуніпер, мисливці взялися шукати вбивцю — хоробрі чоловіки племені, що пішли захищати своїх. І хай вони ніколи її не зустрічали, та все ж вона належала до людського роду.
Жодна тварина не заходить так далеко, як ми, коли настає час захищати членів своєї спільноти.
Інтуїція підказує мені, що Джуніпер убив чоловік — або жінка, якщо вже на те пішло.
Про це свідчать факти.
Тоді чому люди, які є експертами в цій сфері, нічого не бачать?
Що такого знаю я, що не відомо їм?
Мені здалося, що їхній судмедексперт достатньо компетентний. Річардс і Кендалл знають про ведмедів більше, ніж будь-коли знатиму я. І детектив Ґленн аж ніяк не дурень. Після того як тварину було вбито, він продовжував розслідування.
Якби це була перша дія фільму, я б указував пальцем на нього. Читати думки я не вмію, проте під час усіх наших зустрічей детектив підозрював саме мене.
Я геть заплутався. Знаю лише одне: я не той, хто міг би годинку поговорити з людиною і якимось чином уторопати, винна вона чи ні.
Усі гуртом вони знають більше за мене. Та все ж таки ось я лежу й витріщаюся у стелю, впевнений, що вбивця Джуніпер ходить на двох ногах.