За п’ятдесят миль звідси, в іншому окрузі — тепер детектив Ґленн та решта вже не здаються мені такими підозрілими.
Таке вже траплялося в іншому місці.
Та дві червоні точки — ще не схема. Поки що.
Мені треба більше даних.
Розділ 23
Людський ланцюг
Подальший пошук заводить мене у глухий кут. Висновок про напад ведмедя роблять на основі знайдених у посліді тварин людських решток. Однак це не означає, що вбивця не міг лишити жертву на поталу ведмедям. Очевидно, у тому, що стосується їжі, ведмеді не дуже перебірливі. Це лише означає, що такі знахідки виглядають достоту як звичайні напади ведмедів. У них нема нічого підозрілого, на відміну від убивства Джуніпер Парсонс чи іншої дівчини, Реї Сіммонс.
Я знаходжу статтю про Рею. Їй було двадцять два роки, і, скоріш за все, вона подорожувала автостопом по країні. Вона родом з Алабами, і її сім’я й гадки не мала, що дівчина в Монтані.
Проглядаю ще декілька статей — складається враження, що вона не спілкувалася з рідними кілька років. Уперше про місце її перебування вони дізналися, коли їм зателефонували з поліції.
Який страшний телефонний дзвінок.
Рея була самітницею. На фотографії бачу гіпі. Я зустрічав таких у кампусі, вони все намагаються знайти своє місце у світі. Для Реї цей пошук полягав у блуканні на самоті.
Здається, від її справи можна відштовхуватися, проте я не бачу жодних зв’язків, окрім того, що і вона, і Джуніпер були незалежними, самостійними дівчатами. Можливо, у нашого вбивці є свій принцип добору жертв, але так званих ведмежих атак надто мало, щоб можна було окреслити схему.
Так званих... Значить, хтось мав їх так назвати...
Якщо в лісі вас уб’є ведмідь і ніхто не знайде тіла, хіба це напад ведмедя?
Hi.
Це зникнення.
Туристи сказали, що чули крики Джуніпер. Рея добігла до дороги.
А що, якби криків Джуніпер ніхто не почув? Убивця так і лишив би її?
Чи закопав би тіло?
Те ж саме стосується і Реї. Якби вона не добігла до дороги, можливо, ми б мали справу зі зникненням людини?
Мене лихоманить. Якби убивці Реї вдалося сховати тіло, її б не вважали зниклою. Принаймні не в перші місяці чи роки. І навряд чи в Монтані.
Її батьки навіть не знали, де вона — чи принаймні не надто цим переймалися.
Ми звикли до телевізійних шоу про резонансні справи, у яких за підозрілих обставин зникають дружина чи чоловік. Чи коли доньку востаннє бачать дорогою кудись, і вона так і не повертається додому.
Всі ці справи мають дещо спільне — тісні сімейні стосунки.
А що ж із самітниками? Що з людьми, які живуть на межі?
Якщо одного дня зникне беззуба жінка, яка жебрає біля входу до супермаркету, хто про це повідомить?
Люди постійно випадають із суспільства. Наркотики, проблеми з психікою... причин багато.
Не раз я отримував дзвінки від схвильованих батьків, бо їхня дитина не телефонувала додому тижнями.
Зазвичай просто бувають такі періоди. Але іноді — ні. Люди, особливо молодь, бува, починають потроху відриватися від спільноти, а потім випадають із неї повністю, і часто — назавжди.
Пам’ятаю історію двадцятитрирічної дівчини з Каліфорнії, яку знайшли мертвою у власній машині на стоянці «Волмарту». Ніхто не повідомив про її зникнення, і вона пролежала там три місяці. Наклала на себе руки, а потім гнила в тонованому авто, доки люди ходили туди-сюди всього в декількох метрах від неї.
Я ґуґлю інформацію про зниклих осіб і натрапляю на сторінку Національного інформаційного центру з питань злочинності, що належить ФБР. У них є список зниклих безвісти — тих, хто зник за підозрілих обставин. Згідно з цим списком, станом на зараз у США вісімдесят чотири тисячі зниклих безвісти.
Трясця, це ж до біса багато людей.
Зрозуміло, що чимало з них сиділи на наркотиках чи мали інші проблеми, тож їм зникнути безвісти було нескладно.
Та вісімдесят чотири тисячі? Це якби в Колорадо зникло ціле місто Боулдер.
І це лише ті, щодо кого хтось зателефонував у поліцію. Хтозна, скільки їх ще — тих, хто не входить до жодної сімейної групи?
Скільки людей зникають безвісти й ніхто про це не знає?
Можливо, зовсім поруч розгулюють десятки серійних убивць, а ми й не помічаємо. По шкірі пробігає холодок. Швидше за все, так і є.
А вбивця Джуніпер? Чи вбив він іще когось, крім неї та Реї?
Чи є взагалі якась можливість про це дізнатися?
Я шукаю ще кілька точок даних, і на мене очікує моторошне відкриття.
У Монтані й Вайомінґу на кожні сто тисяч мешканців припадає більше зниклих безвісти, аніж у решті штатів, окрім Аляски, Ореґону й Аризони. Що за чортівня?
Можна було б пов’язати це з тим, як збираються дані. Одне додаткове питання у формі може спотворити всю картину.
Та все ж...
Я переходжу за посиланням на сторінку Інформаційного центру штату Монтана з питань зниклих безвісти.
Першими з’являються знімки двох усміхнених дівчаток. Нижче пара індіанців із дитиною.
У списку багато молодих дівчат. Як і у списку по Вайомінґу.
Я нараховую принаймні з десяток дівчат того самого вікового діапазону, що й Джуніпер та Рея. Більшість, якщо не всі, певно, втекли з дому, і не сумніваюся, що багато з них зробили це через непрості обставини. Або й того гірше, покинули домівки з чоловіками, що мали недобрі наміри.
Проте в мене немає причин вважати, що вбивця полює лише на жінок.
Зазвичай, коли я натрапляю на новий набір даних, то відчуваю дивне захоплення. Важко пояснити. Та цього разу, дивлячись на обличчя зниклих безвісти, я почуваюся винним.
Я дістаю з валізи коробку кольорових канцелярських кнопок і кріплю на мапу помаранчеві, позначаючи всіх зниклих у сусідніх штатах жінок старше вісімнадцяти.
Починаю новий пошук, щоб звузити коло до міста. Думка про те, як мало уваги приділяють цим рапортам про зниклих безвісти, гнітить. Даних майже немає.
Хоча ще більше гнітить те, що поточний стан їхніх розслідувань у більшості випадків зводиться до внесення імені до списку та рапорту, який збирає пил у картотеці.
Доки поліція не матиме чітких доказів злочину та підозрюваного, багатьох із цих жінок можуть так ніколи й не знайти.
Через кілька хвилин розміщення нових точок даних помаранчеві кнопки заповнюють усю мапу. Я кріплю кнопки неохоче: вони нагадують цвяхи у труні.
Помічаю дещо дивне, та не хочу робити передчасних висновків.
Мала стає надто заплутаною. На щастя, я маю з собою портативний відеопроектор. Я під’єдную ноутбук, запускаю програму для біогеографічного картографування і створюю віртуальну мапу, яку можу вивести проектором на стіну.
Я досі полюбляю роздивлятися все зблизька.
З’являються всі мої помаранчеві цятки. Я послуговуюся шейдером, щоб забарвити округи за кількістю населення. Так мені видно, чи співвідносяться помаранчеві цятки з його щільністю.
Я не знаю, які дані добрі, а які ні, не кажучи вже про те, що, можливо, чогось бракує. Але, якщо перефразувати твердження Верховного суду про непристойність, коли йдеться про схеми — якщо я побачу їх, то впізнаю[13].
Я завантажую всі змінні в МААТ, зіставляючи рапорти про зниклих безвісти та дані про населення. Окрім того, знаходжу статистику відсоткового співвідношення тих, хто втік з дому й повернувся живим. Це допомагає трохи відфільтрувати інформацію.
МААТ малює навколо моєї мапи купчасту темно-фіолетову петлю. Вона виходить за межі мапи, а потім повертається, обвиваючи її.
Графік показує зв’язок між зниклими безвісти, число яких виходить за межі того, що можна очікувати за даної кількості населення. Він охоплює певні міжштатні шосе, причому саме їх і жодні інші.
У біології поволі звикаєш до того, що дані можуть проявлятися різними способами. Лосось, що повертається вгору течією, та стадні тварини мають дуже схожі лінійні схеми. Птахи рухаються петлями.
Я дивлюся на іншу схему Яка мені дуже знайома.
13
«Упізнаю, як побачу» («І know it when I see it») — американський крилатий вислів, що означає намагання мовця класифікувати спостережені ним факти чи події за відсутності точного їх визначення. Вислів набув популярності після того, як у 1964 році ним скористався член Верховного суду США Поттер Стюарт, щоб описати те, що, на його думку, є порнографією.