Це коло, яким пересувається хижак.
Я нестямно б’ю по клавіатурі, шукаючи схему, яка закарбувалася у моїй пам’яті.
Знаходжу. Форма відрізняється, проте симетрія схожа. Я міг би написати формулу для фракталу, що генерував би такі схеми.
Та це не просто схема, це поведінка.
Модель поведінки, що генерує схему на моїй стіні та за якою ховається убивця Джуніпер, дуже точно збігається з цією.
Творець цієї схеми — вправний убивця, який лишався незмінним мільйони років. Він розвинув складну систему полювання, в основі якої — постійний рух. Завдяки цьому хижак може знову й знову повертатись до одних і тих самих місць, при цьому тримаючи здобич у незнанні.
Я знову і знову звіряю схеми. Треба сісти.
Схема така ж сама, як у великої білої акули.
Розділ 24
Експеримент із пеком
Аналогії та мапи можуть бути небезпечними, якщо сприймати їх надто буквально. Мапа — це лише репрезентація. Навіть за фотографічною мапою неможливо сказати, чи вкрита зараз територія снігом або чи не розмив вранішній дощ дорогу так, що неможливо пройти.
Коло вбивці Джуніпер нагадує схему полювання великої білої акули, та лише тому, що вони обоє засвоїли схожі моделі поведінки.
Великі білі акули не приховують своїх убивств. Переважно тому, що тунець не має поліції і не прагне помститися. Проте на певних територіях акули намагаються не полювати надто часто, щоб риба не запам’ятовувала ці місця як небезпечні. Якщо вбивств забагато, система реагує на це зміною моделей, за якими вона функціонує — наприклад, купа мертвих тіл наштовхнуть поліціянтів на думку, що щось тут негаразд.
Щоб зберегти звичні місця для полювання, акули не лише намагаються не вбивати в одному місці надміру, а й уміло маскуються, як і наш убивця. Велика біла акула має захисне забарвлення, що допомагає зливатися з морським дном, якщо дивитися на неї згори, та здаватися невидимою, якщо дивитися знизу.
Я майже певен, що вбивця — не знаю, як його ще назвати — теж має власне маскування. Швидше за все, він не привертає до себе значної уваги. Ховаючи тіла чи, коли сховати не вдається, видаючи свої злочини за напади ведмедів, він маскує свою присутність від жертв, які, мов та зграйка тюленів, можуть навіть не усвідомлювати, що він поруч, поки не стане надто пізно.
Також акули мають спеціальний орган, так звану ампулу Лоренціні, яка дає їм змогу відчувати електричну активність здобичі, що намагається сховатися, і бачити крізь кров у воді під час несамовитого бенкету.
Так само й убивця, імовірно, володіє власним набором навичок для виявлення жертв. Він не просто шукає конкретний фізичний тип — він вишукує певний різновид уразливості.
Рапорти про зниклих безвісти в Монтані та Вайомінґу дають інформацію лише про місцевих та про людей, які, за останніми даними, перебували в цьому регіоні та зникли. Щороку сотні тисяч людей подорожують улітку — виїздять у відпустки чи на сезонні роботи.
Деякі мої студенти прагнуть підзаробити на канікулах, підпрацьовуючи офіціантами чи персоналом на літніх курортах, як-от тутешні.
Скільки молодих людей тиняються цим регіоном самі по собі, а батьки про це навіть не знають або й не бажають знати?
Виходячи з цього, жертв може бути набагато, набагато більше.
Проте зараз це лише припущення.
Єдиний спосіб дізнатися, чи варта чогось модель — це зробити за її допомогою прогноз, який можна перевірити.
Наразі з МААТ я можу оцінити лише приблизну кількість людей, які зникнуть безвісти, а також імовірність, з якою протягом шести років станеться ще один ведмежий напад, подібний до нападу на Джуніпер та Рею.
Шість років — це немало. Деякі вчені все життя чекають на виверження вулкану, повернення комети чи ще якусь рідкісну подію.
Найбожевільніший експеримент з усіх, що я чув, — із пеком, що капає, — розпочали в Університеті Квінсленду в 1927 році. У воронку залили пек, щоб виміряти в’язкість матеріалу. Від початку експерименту з воронки впало лише дев’ять крапель, що доводить: в’язкість пеку в 230 мільярдів разів вища за в’язкість води. Два рази під час падіння краплі експеримент знімали веб-камери, проте технічні проблеми завадили дослідникам побачити цю рідкісну подію.
Найдовготриваліший експеримент в історії — це металева куля, що висить на нитці поміж двох металевих дзвоників. Щоразу як куля торкається дзвоника, з батареї передається заряд і вдаряє нею об інший дзвоник, де струм розряджається.
Я сам бачив це, коли був на конференції в Оксфорді. Куля майже непомітно вібрує поміж дзвониками, проте цю вібрацію видно неозброєним оком.
Так відбувається з 1840 року Навіть батарея з сухим елементом — та сама, що її встановили майже двісті років тому.
Наука може вимагати терпіння. Та я не можу чекати шість років, доки убивця Джуніпер сфабрикує ще один ведмежий напад.
Я навіть шість днів зачекати не в змозі. Починається семестр, і я вже спізнююся на наради факультету.
Можна було б поїхати до Парвела, міста, поблизу якого знайшли Рею, та навряд чи мені там відкриється щось нове. Важко навіть уявити, що саме я міг би там довідатися.
Я можу уявити лише, як дізнаюсь одне — її смерть дуже нагадувала смерть Джуніпер.
Що мені треба, то це принаймні частково підтвердити свої підозри.
Підозри — чи радше припущення — зводяться до того, що вбивця Джуніпер робив це багато разів, і його напади нагадують напади тварини. Я подумки занотовую: розібратися, що це все означає, якомога точніше. Мені відомо лише, що з самого початку детектив Ґленн вважав: підозрюваною може бути людина.
Ножі?
Я також певен, що в більшості випадків тіл узагалі не знайшли.
Отже... все, що мені потрібно — це незареєстрований напад тварини та тіло, яке так і не знайшли.
Ага, як просто...
Я повертаюся до точок зниклих безвісти, що відображаються на стіні. Декілька з них зосереджені в густій фіолетовій смузі кола вбивці.
Це не обов’язково означає, що він відповідальний за будь-яке з цих зникнень, проте якби вам були відомі дві різні ділянки парування тюленів і між ними розташовувалася б точка, де вони нерідко зникають, були б усі підстави вважати, що там плаває акула.
Останній випадок зареєстровано майже півтора року тому в місті Гудзон-Крик. Повідомлялося про зникнення жінки на ім’я Челсі Бакорн. Її подруга, Ембер Гаррісон, сповістила поліції, що, на її думку, Челсі викрали.
Гаррісон розповіла, що вони йшли лісом і Челсі просто зникла з її поля зору.
Доволі дивний випадок. У новинах мені трапляється лише два повідомлення про те, що сталося. У першому йдеться про те, що Ембер тоді була перезбуджена, а у свідченнях суперечила сама собі. У поліції не знайшли жодних доказів її причетності й відпустили.
Якби я вирішив почитати між рядків, звучало б так, ніби вони пішли до лісу добряче обдовбатися. Свідчення Ембер могли не сприйняти серйозно, якщо вона була під чимось.
Однак вони з Челсі також ідеально підходять на роль жертв.
До Гудзон-Крика чотири години їзди. Я закидаю речі до «Експлорера» і залишаю ключі від номера дівчині за стійкою реєстрації.
Певно, їй лишається тільки здогадуватись, навіщо мені знадобилася кімната всього на чотири години.
Розділ 25
Гудзон-Крик
Гудзон-Крик — це ряди занедбаних будівель по обидва боки від шосе, що чіпляються до дороги, мов молюски до гнилої пристані. Якби це була екосистема, я б сказав, що вона на межі занепаду.
Знаки «Продається» стирчать на ділянках землі з напівзруйнованими будинками, які виглядають так, ніби двоногих мешканців у них не було роками.
Подекуди я помічаю ознаки життя. Оббиті алюмінієм трейлери, вкриті вицвілою фарбою, з одягом, що сохне поруч на мотузках. Хтось там таки живе, якщо, звісно, це можна назвати життям.
Під час своїх подорожей я надивився на злидні. Не всілякі злидні випромінюють відчай. Я бував у гетто, де ночами вимикається світло, але не стихає жива музика. Я відвідував такі нетрі, де нова пара взуття — така сама рідкість, як автомобіль «Тесла», та все ж люди носять домоткане вбрання, яскравішого за яке я в житті не бачив.