Гудзон-Крик не такий. Тут немає нових будівель. Жодних ознак того, що це місто прагне вижити.
Єдине, що не розвалюється — це нові блискучі автомобілі, які я подекуди бачу на зарослих бур’янами під’їзних доріжках.
У цих людей проблеми з пріоритетами.
Чи ні?
Ви би вкладали кошти у благоустрій, якби знали, що вартість вашої землі падатиме й далі? Може, краще витратитися на рятувальну капсулу зі шкіряними сидіннями та аудіосистемою з Bluetooth?
Мені ніколи не зрозуміти, звідки люди беруть гроші на шикарні позашляховики та корвети.
Гадаю, річ завжди в якійсь комерції. Колись дуже давно Гудзон-Крик, можливо, був шахтарським містечком або важливим залізничним вузлом.
А тепер? Це лише місцина між пунктом А та пунктом Б.
Усе ж, згідно з фіолетовим слідом, який видала МААТ, існує висока ймовірність, що убивця тут бував. Неодноразово. Він проїжджав цим самим шосе й визирав із вікна на ті ж самі занехаяні будинки, на які зараз дивлюся я.
Може, він вирішив, що ця місцина достатньо занедбана, щоб стати його мисливськими угіддями?
Місто, в якому зупинилася Джуніпер, було Гудзон-Криком менших масштабів. На мотелі, де вона зупинялась, висить вицвіла неонова вивіска, а одна зі стін оббита голою фанерою. Автомайстерня «Брайсонз» — звалище, яке дає власнику заробіток лише тому, що він знає, як замінювати шини й мастило.
Мене безуспішно намагається обігнати вантажівка, позаяк я ледве повзу, роззираючись навколо. Я натискаю на педаль газу і прямую туди, де, якщо вірити GPS, розташований центр Г’удзон-Крика.
Дорогою я минаю єдину на багато миль нову будівлю. Це величезна станція технічного обслуговування для далекобійників. Поруч тулиться закусочна зі стоянкою, повною машин.
До мерії, певно, їхати ще з милю, та це точно центр усього живого в місті.
Коли я шукаю відповідей як біолог, нескладно зрозуміти, з чого починати. Я можу зателефонувати до офісу Служби рибних ресурсів та диких тварин або ж до Фермерського бюро.
За кордоном я починаю з кафедри біології найбільшого університету, а тоді використовую мережу знайомств, доки не знаходжу людину, якій щось відомо про деревних щурів або ж про певний вид квіткових рослин.
Якби я був поліціянтом, то, певно, просто подався б до найближчого відділку та поговорив би зі слідчим.
Проте після того як мене щойно випхали з одного поліційного відділку, я не надто охочий потикатися до іншого.
Однак є ще одне джерело, до якого я звертаюся у чужих країнах, де місцеві не довіряють іноземцям.
Воно ніколи мене не підводило. Щоб його знайти, GPS не потрібен: достатньо просто спостерігати. Я впевнений, що навіть у такому жалюгідному місці, як Гудзон-Крик, знайду його.
І справді: ось я бачу хрест поруч із маленькою церквою. На стоянці припаркований старенький «Форд Фокус».
У будь-якій країні, у будь-якому містечку, де б я не бував, неважливо, як далеко від цивілізації, я завжди міг знайти священика, черницю чи імама, готових мені допомогти.
Я вирішую почати звідси й заїжджаю на стоянку.
Церква складається з трьох окремих будівель, поєднаних критими доріжками. Я стукаю у двері будівлі, що нагадує адміністративну, проте виявляється, що там нікого нема. Інші двері також замкнені.
З іншого боку будівлі долинає звук газонокосарки. Завернувши за ріг, я помічаю чоловіка у футболці на «Джон-Дірі»[14], який підстригає галявину, що тягнеться від задньої стіни церкви до узлісся.
Я махаю йому, і він вимикає двигун. Це чоловік років шістдесяти з рідким сивим волоссям. Ми прямуємо один одному назустріч.
— Чим я можу вам допомогти? — питає він, коли ми наближаємося один до одного достатньо, щоб не кричати.
— Я шукаю... — я швидко озираюсь на знак біля дороги, щоб дізнатись, яка саме це церква — баптистська, — священика.
— Ви його знайшли.
Він витирає брудну руку об штани і простягає мені, вітаючись.
— Називайте мене Френк.
— Я Тео Крей. Професор із Техасу.
— Професор? Теолог?
— Ні. Біоінформатик.
Я заводжу абияку розмову, бо не знаю, як дійти до суті.
— Це щось пов’язане з робототехнікою?
— Ні, сер. Я біолог, що витріщається на екран комп’ютера та іноді виходить у реальний світ.
— То що привело вас сюди?
— Це дещо складно пояснити...
Священик кидає погляд на годинник.
— Вам пощастило: у мене зараз перерва, і я саме збирався випити чаю. Тож маю час розібратися в складнощах і пригостити чаєм вас. Ходіть за мною.
Він оминає мене і прямує до адміністративної будівлі. Питає через плече:
— А якщо коротко?
— Хочу розпитати про одну дівчину, яка тут колись жила.
— Про кого саме?
— Челсі Бакорн.
Френк зупиняється і повертається до мене. Усмішка зникає з його обличчя.
— Що саме ви хочете дізнатися про Челсі?
Я завмираю. З точки зору біології я б описав його позу як раптово-захисну, ба навіть ворожу.
Розділ 26
Газонокосар
Я не знаю, що робити. Все, що в мене є — це правда.
— Я втратив декого за схожих обставин.
— Втратили декого?
Його голос трохи м’якшає.
— Так. Студентку. Я шукав якийсь зв’язок.
— Зв’язок із Челсі? Вони були знайомі?
Це питання, над яким я жодного разу не замислювався. Здається малоймовірним, та варто поцікавитись.
— Не знаю.
— То чому ви питаєте мене?
— Я тут нікого не знаю. Побачив вашу церкву й вирішив, що ви, певно, знаєте місцевих.
Тіло Френка розслаблюється.
— А. Розумію. Візьмімо чаю з льодом, і я розповім, що знаю. Та знаю я небагато. Челсі не була прихожанкою нашої церкви.
Він веде мене до свого кабінету. Я сідаю навпроти його столу, а він наливає дві склянки чаю з графину, який дістав із маленького холодильника.
Кімната невеличка, під стінами тісняться книжкові полиці. Вікно виходить на шосе. На стінах кілька світлин — як я розумію, його дітей різного віку, — а також кілька нагород. На столі громадяться записники, поруч стоїть ноутбук.
Френк відсовує книжку та ставить переді мною склянку, а тоді сідає з іншого боку столу.
Він робить довгий ковток, потім охолоджує склянкою лоба.
— Раніше в нас для цього була людина. Я про газон. Раніше тут для різної роботи були люди.
— Мені здавалося, цим мають займатися волонтери.
Френк злегка посміюється.
— Та ні, не в наші дні. То кого ви втратили? — змінює тему він.
— Її звали Джуніпер Парсонс.
— Дівчина, яку вбив ведмідь?
— Так, вона.
Я готовий розбовкати разом усі свої підозри, та вирішую добирати слова обережно.
— Так вважає поліція. Утім, я чув, що певні підозрілі обставини ще до кінця не з’ясовані.
— Підозрілі? Це як?
— Перш ніж спинитися на версії про ведмедя, поліція допитала двох потенційних підозрюваних.
Я не уточнюю, що один із тих підозрюваних зараз у цій кімнаті.
— Я чув, що не всі сходяться думками щодо даних, отриманих із ДНК.
Це правда, якщо включати до числа всіх і мене.
— Цікаво. То як це пов’язано з Челсі?
— Я ще не впевнений. Та вона зникла за схожих обставин.
Френк хитає головою.
— Челсі не зникла. Вона поїхала з міста. Її подругу — як там її, Ембер — я б не назвав надійною. Раніше вони вдвох уже кілька разів тікали з дому. Здибували не тих хлопців. Точніше, такі хлопці їх притягували. Так чи так, ніхто тут не ставиться до цього серйозно. Челсі просто виїхала. Таке трапляється.
— Це достатньо серйозно, якщо вона у списку зниклих безвісти.
— Вона там опинилась через непевні розповіді Ембер. Навіть мати Челсі не йме їм віри.
— То ви не вважаєте, що з нею щось трапилось?
— Ні. Принаймні не тут. Челсі сама створювала чимало проблем. Любила вигадувати історії. Їй, певно, до вподоби, коли її вважають жертвою.
14
«Deere&Company» (часто просто «John Deere») — американська компанія, один із найбільших розробників та виробників сільськогосподарської техніки у світі.