— Але ви не вважаєте?
— Точно не певен. Але вона забрала речі зі своєї квартири, перш ніж нібито зникнути. Звучить доволі дивно.
— Про це я не чув.
Звісно, якби Челсі вбили, убивця, ймовірно, вдерся б до неї додому й забрав би речі. Я б не здивувався, якби так зробила людина достатньо розумна, щоб підкинути на місце вбивства ведмежу шерстину.
Френк, здається, намагається щось пригадати, та в цілому очевидно, що він щиро вірить, ніби Челсі втекла з міста.
Як на духовну особу, він не надто поважає її чи Ембер. Можливо, для нього вони — лише двійко безнадійних дівчат у місті, через яких священику доводиться самотужки косити газон біля власної церкви.
— Ви чули, щоб хтось її віку виїжджав з міста?
— Так, бувало. Та це не дивина. Молоді тут робити нічого. Мої діти живуть у Колорадо та Вермонті, але я не назвав би їх зниклими безвісти. Хай навіть вони й нечасто мені телефонують.
— А як до цього ставиться ваша дружина? До синдрому порожнього гніздечка?
Обличчя Френка напружується.
— Вона в Колорадо, допомагає доньці з її дітьми.
Я надто часто бачив розбиті сім’ї, тож вловлюю ключові слова щодо розділених пар. Навіть сьогодні, у наш час, баптистського священика такі речі ставлять у незручне становище. Консультування з сімейних питань є важливою частиною його роботи. І його власні родинні проблеми дещо дискредитують його в очах пастви. Хай навіть і не всім дано бути разом довіку.
— Ви одружені? Чи були близькі з Джуніпер? — питає він.
Це питання звучить мов грім серед ясного неба.
— Я та Джуніпер? Ні. Вона була моєю студенткою. І ні, я ніколи не був одружений.
— Вибачте. Часом чуєш різні історії про викладачів. Не зважайте.
Я теж їх чув.
— Ну, я багато років її не бачив. Теоретично в неї вже є докторський ступінь, і вона сама, напевно, викладає — тобто викладала — студентам. Тому, гадаю, це не було б неприйнятним. Не тепер...
Дивна думка. В уяві я все ще бачу двадцятирічну дівчину, яка ніяково сидить біля мене в піцерїї. На світлинах вона точно виглядала дещо старшою, та я не назвав би це старінням. Їй було двадцять п’ять. Трохи замолода для мене, однак незвичним це нікому в кампусі не здалося б, якби вона мала ступінь і більше не була б моєю студенткою.
Я жену цю думку геть. Я тут, бо ставлюся до неї скоріше як батько, а не через якісь невисловлені романтичні почуття.
— Не знаєте, як я міг би зв’язатися з Ембер?
— З Ембер? Навіщо?
— Просто хочу почути її версію історії.
Френк тяжко зітхає.
— Вона дівчина непроста. Проблемна. Її кілька разів арештовували. Таку не назвеш надійною. Я б сказав, вона не надто порядна.
Як на людину, чиє призначення — допомагати іншим у пошуках прощення, він вельми осудливий.
— Це не має значення. Можливо, вона підштовхне мене до якоїсь думки.
— Як хочете.
Френк дивиться щось на комп’ютері й записує на папірці номер.
— Раніше я тренував шкільну команду дівчат із футболу. Ось, тримайте.
— Дякую.
Я встаю, міркуючи, як йому віддячити.
— У сараї для косарки я помітив кілька мішків із добривом.
— Так, я користуюся ним, щоб галявина була доглянута й зелена.
— Як не дивно, так вона й виглядає. Більшість газонів навколо — бурі. Просто щоб ви знали: це добриво промислового призначення. Я б зменшив об’єми приблизно втричі. Коситимете рідше, а трава виглядатиме не гірше.
Френк посміхається, притримуючи мені двері.
— Це багато чого пояснює. Мені його пожертвували, але без інструкції.
Він повертається до своєї косарки, а я прямую до «Експлорера».
У машині я набираю номер Ембер і чую її голосову пошту.
— Привіт, гм, мене звати Тео Крей. Я б хотів дещо з вами обговорити...
Я називаю свій номер і натискаю «відбій», не знаючи, що ще казати.
Мені незвично лишати навіть безневинне голосове повідомлення, тим паче коли я хочу поговорити про ймовірне вбивство.
За дві хвилини мені надходить текстове повідомлення з іншого номеру.
«це ембір. зустрінемось біля кінґз дайнер за 2 год.
100ЗAMТ300ЗАПК».
Ані цифри, ані літери не схожі на адресу чи що-небудь інше, що має сенс, проте «Кінґз Дайнер» — це та закусочна біля великої стоянки для вантажівок, повз яку я проїжджав.
Сподіваюсь, Ембер розповість мені, що означає цей код, а також що насправді сталося з Челсі.
Розділ 27
Бентежна молодь
Ембер — чи «ембір», як вона назвалася в повідомленні — спізнюється вже на півгодини. Офіціантка наливає мені ще одну чашку кави, а я тим часом колупаю вишеньку в пирозі.
— Ще чогось бажаєте? — питає вона, помічаючи, що я нічого не з’їв.
— Ні, дякую.
Вона відповідає ввічливою усмішкою і переходить до іншого столу. На вигляд їй трохи менше тридцяти. Струнка красуня з маленького містечка, з попелясто-русявим волоссям, що спадає до плечей.
Мені подобається, як вона, спритно ганяючи поміж зайнятими столиками, час від часу коротко перемовляється з іншими клієнтами та їхніми дітьми. Такий заклад мали б обслуговувати ще принаймні двоє людей, та вона вправляється самотужки: розносить страви, веде касу й порається на кухні.
Закусочна дуже охайна й чиста. На стіні біля каси висять обрамлені світлини чоловіків у військовій формі. Поруч прикріплено кілька шевронів.
Можу уявити, що в такому місті, як Гудзон-Крик, найкращою перспективою для багатьох стала б саме служба у війську.
Та частина Гудзон-Крика, що лежить за межами нової СТО 88 чи «Кінґз Дайнер», замазана мастилом та пошарпана. По той бік вулиці стоїть мотель, де, здається, зомбі б почувалися як удома. Поруч крамниця, вся обклеєна рекламою міцного пива. Біля крамниці двоє хлопців років двадцяти п’яти сперлися на капот пікапа і їдять хот-доги та буріто з мікрохвильовки. Пікап такий, як зазвичай буває в селюків, однак на одному з хлопців гіпстерська плетена шапка, а на іншому — футболка «Halo»[15].
Я саме думаю, чи надсилати Ембер повідомлення, як у мене дзвонить телефон.
— Де ти? — питає дівчина.
— «Кінґз Дайнер».
— Довбню, ти ж не сидиш у закусочній? Чи сидиш?
— Сиджу. Ви сказали...
— Я не це мала на увазі. Вони стежать за закусочною. Я на вулиці, за старою автомийкою.
— А, що ж, я...
Та вона вже поклала слухавку.
Я похапцем кидаю гроші на стіл і прямую надвір.
Що вона мала на увазі, коли казала «вони»?
Параноя Ембер заразна. Я виходжу на тротуар і озираюся. Між закусочною та СТО 88 — півдесятка припаркованих вантажівок. А позаду — маленька відкрита ділянка з іржавими вантажними контейнерами.
Автомийка, точніше, мийка для великих вантажівок, — це облуплений бетонний блок, обплетений виноградною лозою. Нагадує давній храм.
Крізь потрісканий асфальт стирчать високі бур’яни. За кількадесят років ніхто й не дізнається, що тут було щось, створене людиною.
Я прямую на задній двір мийки й бачу дівчину, яка курить цигарку і щось набирає на телефоні.
На ній худі та спортивки. Волосся зав’язане у хвостик. Під товстим шаром олівця для очей ховається приваблива дівчина, яка виглядає трохи застудженою.
— Я не кусаюся, — каже вона, помітивши мене.
Я озираюся, шукаючи «їх» — тих, про кого вона мене попереджала.
Вона зауважує мою занепокоєність.
— Сюди вони ніколи не заглядають. Ми в безпеці.
— Ти Ембер? — питаю я, підходячи ближче, і помічаю на її обличчі товстий шар косметики. Певно, маскує прищі.
— Сподіваюся, — усміхається вона. — Скільки ти приніс?
— Приніс?
— Грошей.
Ембер від когось переховується й потребує допомоги? Я дістаю гаманця і починаю рахувати банкноти.
— Скільки тобі треба?
Вона дивиться на гроші й підходить ближче.