— Наскільки все погано?
— Минулого місяця поліція штату заарештувала двох місцевих поліціянтів за торгівлю. Та це лише іграшки.
Я киваю у бік стіни зі світлинами солдатів.
— Мені здалося, поліція тут має бути краща.
Джилліан якусь мить роздивляється обличчя чоловіків.
— Це ті, що не повернулись. Окрім мету, у Гудзон-Крика є ще одна особливість. Ми забезпечили військо більшою кількістю солдатів на душу населення, ніж будь-яке інше місто. І втратили людей ми також більше за будь-кого.
Отже, це місто — приклад того, що стається, якщо вбивають найкращих та найхоробріших. Усе, що лишається — епідемія, гірша від ракової, яка перетворює молодь на жорстоких соціопатів.
Таким чином, створюється середовище, ідеальне для вбивці: він приїжджає і робить усе, що йому заманеться.
— Вам відомо щось про Челсі?
— Ні, — відповідає Джилліан. — Коли вона зникла, я була у Форт-Бреґґу.
— На службі?
— У запасі. Як і мій чоловік.
— А тепер?
— Звільнилася.
Вона зітхає.
— А він так і не повернувся додому. То був дім його батьків.
Я не знаю, що сказати. Цієї миті біль начебто зовсім не дошкуляє.
Джилліан встає з-за столу.
— Маю подивитися, як там інші клієнти. І не хвилюйтеся, більше я не збираюся викидати вас зі своєї приватної власності.
— Дякую. Ви знаєте когось, хто міг би розповісти мені про Челсі?
Вона хитає головою.
— Я знаю лише одну людину, з якою вони були близькі, та ця людина щойно надерла вам зад, тож, певно, зараз купує десь мет.
— Просто чудово.
Розділ 29
Відкриті рани
Між обходами Джилліан ділиться зі мною новими місцевими плітками, після чого називає мотель, де буває найменше рейдів департаменту шерифа.
«Криксайд Інн» — із тієї давноминулої епохи, коли кольорові телевізори слугували такою ж принадою, як сьогодні Wi-Fi. Коли я заходжу, управитель, літній чоловік із цапиною борідкою, переглядає стос журналів про риболовлю.
Він окидає моє обличчя поглядом і вирішує, що йому нецікаво, звідки в мене синці.
Я отримую ключа і шкутильгаю до свого номера. Щоб занести речі, доводиться робити три заходи. Марна справа, враховуючи, що я планую тут пробути не більше одного дня — рівно стільки, скільки потрібно, щоби привести себе до тями, перш ніж повернутись до Остіна.
Я будую на ліжку гніздо з подушок, щоб легше було сидіти. На мить втрачаючи пильність, кладу ноутбук собі на живіт і відчуваю спалах болю.
Синець оточений приємним жовтим кольором. Красивий. Я майже впевнений, що зможу назвати бренд черевиків, які носить друг Ембер.
Гудзон-Крик став для мене суцільним болісним глухим кутом. Єдина людина, з якою я хотів поговорити, майже відправила мене до лікарні.
Затявшись не бути повним слабаком, я риюся в інтернеті: раптом у Челсі є інші, не такі жорстокі друзі, з якими можна поговорити.
На старому фото з інстаграму вона на вечірці з трьома своїми «найкращими друзяками». Одна з цих дівчат — Ембер з коротшою та світлішою зачіскою. Дві інші позначені як Дженніфер та Ліса.
Фото зроблено на кухні. Вони в піжамах і з банками пива в руках кривляються перед камерою. Звичайні дівчата весело проводять вечір п’ятниці.
А тепер одна з них зникла і, швидше за все, мертва. Інша — повія, причетна до нещодавнього збройного пограбування.
Я знаходжу прізвище Дженніфер: Норріс. Вона фігурує в базі даних поліційних знімків штату Монтана й виглядає старшою, ніж мала б. Її взяли за спробу торгівлі наркотиками.
Лісі Котлін вдалося вибратися з міста. Я натрапляю на весільні знімки в Тампі, які лайкнула Челсі. Наречений одягнений у форму військово-морських сил.
Хоч в однієї все склалося добре.
Окрім цих трьох, я не можу знайти нікого, хто б постійно контактував із Челсі. Дженніфер зникає зі стрічок соціальних мереж невдовзі після того знімка з вечірки.
Оновлення Челсі — це переважно фото пейзажів та різних котів і собак із околиць Гудзон-Крика.
Одним словом я описав би її так — самотня.
Такі знімки робиш, якщо безцільно походжаєш між двома непримітними місцинами, пишеш щось на телефоні, хочеш кудись утекти, а потім випадковий пес висовує носа над парканом і дарує тобі усмішку просто так.
Я нічого не знаю про Челсі. Втім, ці знімки — її світогляд або принаймні те, що їй хотілося запам’ятати або чим поділитися.
Останнє фото перед її зникненням — антикварне металеве узголів’я.
«Завжди хотіла таке».
Під світлиною коментар від Ембер:
«Сучко, ти ж знаєш, що я тебе до нього прив’яжу!»
Грайливі натяки, які я постійно чую в аудиторіях. Я не вбачаю в них якогось прихованого змісту.
Однак трохи дивно, що Челсі купила нові меблі, якщо збиралася виїхати з міста. Звісно, було б ще дивніше, якби вона підписала новий договір оренди, та все ж таки ця покупка — свідчення того, що, якщо вона справді виїхала, це було спонтанне рішення.
Стукіт у двері змушує мене здригнутися. Встаючи, я морщуся від болю, проте втішений тим, що застогнав уголос лише раз.
Пам’ятаючи про обачність, я дивлюся у вічко й бачу управителя мотелю з пакетом у руках.
Відчиняю двері.
— Я щось забув?
Він підіймає пакет.
— Джилліан принесла нам поїсти.
Чоловік рушає надвір, до столика перед входом до мотелю.
— Якщо вам стане сил дійти, можемо насолодитися одним із останніх приємних вечорів, перш ніж почне холоднішати.
Я взуваюся і приєднуюсь до нього. Коли сідаю, на мене чекає пиво.
— Ґас Вілер, — каже він, простягаючи руку.
Я відповідаю рукостисканням.
— Усе той самий Тео Крей.
Він дістає два пластикові контейнери, кілька серветок і соуси.
— Сподіваюся, ви не вегетаріанець?
Я відкриваю контейнер і одразу відчуваю запах чизбургера з беконом.
— Кілька разів кидав це діло. Та з таким ароматом я залюбки зробив би це ще раз.
Спочатку Ґас говорить мало. Я щосили намагаюся жувати так, щоб рана у мене в роті не відкрилась.
Прекрасний вечір. Ґас перестає їсти й дивиться, як сонце ховається за горами, забарвлюючи небо.
— Щовечора мов абсолютно нова картина. Завжди різна, хоч нічого й не змінюється.
Він киває в бік міста.
— Утім, дещо таки міняється.
— Ви давно тут живете? — питаю я, жуючи картоплю фрі.
— Я народився в Гелені. Переїхав сюди викладати в середній школі у Кваєт-Лейку. Потім почав викладати в Гудзон-Крику і став директором.
— Ви педагог?
— З цього починав. Потім, коли справи погіршилися, я почувався скоріше наглядачем.
Частину історії я дізнався від Джилліан, та хочу почути і його версію.
— Погіршилися? У якому сенсі?
— Здалеку заходити?
— А як давно все почалося?
— Скільки у вас часу?
— Уся ніч.
Розділ 30
Зниклі дівчата
Ґас відкриває друге пиво і продовжує:
— Люди намагаються зрозуміти причини. Їм потрібні прості пояснення. Гудзон був скалічений ще задовго до того, як його заразили. Раніше це була факторія. Тоді ця місцина називалася Свонсонз-Крик. Приходили звіролови й індіанці, і, більш ніж імовірно, їх тут дурили.
Якийсь час так і тривало, доки хтось не спалив факторію вщент. Трохи згодом у горах знайшли срібло.
Він тицяє великим пальцем у далечінь.
— Сотню років тому там була шахта. У Гудзон ходили, щоб напитися та відвідати хвойдарню. Навідувались і лісники з таборів. Двома найприбутковішими справами були срібло й розпуста.
Місто розросталося, люди почали заводити сім’ї. Насправді розпуста ніколи нікуди не дівалася, просто решта міста розрослася достатньо, щоб її приховати.
Коли справи погіршуються, проблеми виходять на поверхню. Зараз, — він хитає головою, — проблеми — це все, що в нас є.