Я подумки занотовую: пошукати значення фрази «пастися на шосе».
— А в ту ніч, коли Челсі зникла? Що тоді сталося?
— Ми просто хотіли кайфонути. Я мала з собою смужку кислоти. Зазвичай ми закидувалися в лісі. Більшості було би страшно до всирачки. А нас вставляло. Лежиш на землі, слухаєш звуки природи, дивишся на зірки. Це заспокоювало.
— То оце й усе, що трапилось тієї ночі?
Ембер гасить цигарку і запалює нову.
— Ось тоді й почалася хрінь. Ми так і не закинулись. Брели собі лісом і почули звук. Тут водяться дикі кабани, всяке таке. Ми сміялися, жартуючи, що це якийсь типу монстр. Я почала бігти. Челсі побігла за мною, потім відстала.
Я пішла глянути, де вона. Думала, у хованки грається чи ще щось. Але ні. Я побачила, як Челсі стоїть, ніби прислухається до чогось. Я почала кликати її, а тоді побачила за її спиною це. Я закричала, перш ніж встигла крикнути Челсі. Мені здалося, що то ведмідь. Тінь була отака, — Ембер підіймає руки аркою в себе над головою.
— Здалося, що то ведмідь став на задні лапи. Тільки рухи в нього були достоту людські. Потім посунув на Челсі. Вона почула мій крик і закричала сама. Та й усе. Вона щезла з очей у темряві. Стало дуже тихо.
Щось підказало мені: треба тікати що є сили. Так я і зробила. І воно побігло за мною. Я чула. Потім почула, як вискнула Челсі. Гадаю, воно повернулося прикінчити її. А я просто бігла й бігла далі.
Ембер ковтнула слину, облизала губи.
— Знаю, я не мала кидати її. Вона ж була моєю найкращою подругою.
Я припаркувалася біля дороги. Сіла в машину й щодуху помчала до поліційного відділку. Але заблукала. Запанікувала. Вирішила, що я під кайфом. Що мені привиділося. Знаю, звучить тупо.
Украй тупо, та я вирішила просто проспатися. Коли прокинулась, сяяло сонце, а я досі сиділа в машині. Затим таки приїхала до відділку й розповіла батькові Чарлі все, що змогла пригадати.
— І тобі не повірили?
Ембер похитала головою.
— Ні. Сказали, що я все вигадую. Розповіли, що з кімнати Челсі зникли всі речі. І що машини її теж ані сліду. Якесь безглуздя.
Її голос звучить виклично.
— Я точно знаю, що Челсі була тієї ночі зі мною. Я по неї заїжджала. Ми взяли мою машину, а її тачку залишили.
— Може, вона тебе розіграла?
— Хотіла б я в це вірити. Але так довго? Ха-ха, Челсі. Де ти в біса? Ніхто так довго не розігрує.
— Може, хтось із містян хотів убити її?
— Челсі була найприємнішою людиною, яку тільки можна зустріти. Та вона багато з ким спала. Особливо зі старшими чоловіками. Гадаю, деякі з них були раді, що Челсі зникла. Чи могли її грохнути? Трясця, це ж Гудзон. Можливо все. Чули про ту зниклу індіанську сім’ю?
Я пригадую їх із бази даних зниклих безвісти.
— Так.
— Про що не напишуть у газетах, то це про те, що вони тримали маленьку мет-лабораторію. А дозволу не мали. Тому й щезли.
Ембер задумливо шкіриться і стишує голос.
— Знаєте, хто бачив їх останніми? Бовер та Джексон.
— Бовер та Джексон?
— Офіцери, яких заарештували за торгівлю слідами. Ось наскільки все тут довбануто.
— Може, хтось колись розповідав про щось схоже на те, що ти бачила в ніч зникнення Челсі?
— Я балакала з одним чуваком із чіппева[18]. Він виріс у резервації. Казав, що в них таких історій достобіса. Я ні в що таке не вірю. Переді мною був чоловік, який хотів здаватися твариною. Та я ясно мов день бачила, що він ходить на двох ногах.
Ембер прижмурює очі.
— Я гадала, ведмедя, який вбив твою дівчину, піймали.
— Ведмедя піймали. Та він тут ні до чого.
Ембер дивиться на зграю птахів, що пролітає над нашими головами.
— Принаймні ти знаєш, що вона померла. Є тіло, яке можна поховати. Всі тут удають, ніби Челсі десь там щасливо живе-поживає. Але вони знають. Знають, що Челсі мертва. Просто всім начхати.
Я відчуваю, як вона потерпає від втрати. Це тихий відчай, немов чіпляєшся за соломинку.
— Пам’ятаєш місце, де зникла Челсі? Де ти бачила того чоловіка?
— Приблизно. Я водила туди копів.
— Щось знайшли?
— Знущаєшся? Простовбичили там хвилин десять і пішли, їм було насрати.
— Те місце так і не позначили як місце вбивства?
— Це навіть убивством не назвали.
Ембер тицяє пальцем у повітря.
— Їм було начхати!
— Можеш сказати, де це трапилось? — бездумно випалюю я. Перш ніж вона встигає відповісти, я чую знайомий скрегіт шин пікапа.
— Срань, — бурмоче Ембер. — Мій хлопець повернувся.
Ну от, знову.
Розділ 33
Поганий принц
Я відчуваю, як у мене напружується спина, поки черевики Девона гупають по траві. Він зупиняється за моїм плечем, і його тінь накриває мене.
Правою рукою я стискаю в кишені балончик «Мейса», але пальці тремтять. Не знаю, чи зможу я дістати його достатньо швидко, не кажучи вже про те, чи стане відваги натиснути на розпилювач.
Я боюся, що, намагаючись захиститися, лише ще більше роздратую Девона. Минулого разу він забрав мої гроші, та лишив достатньо цілим, щоб я зміг піти. Намагаючись дати відсіч, я опинюся в лікарні чи навіть гірше.
Ембер дивиться на Девона над моєю головою і злегка киває.
— Як воно?
— Це ще хто такий? — питає Девон.
Моє тіло розслабляється, коли я розумію, що він не впізнав мене за кепкою та окулярами. Я опускаю голову й уникаю дивитися на нього. Ще бракувало, щоб він побачив синці на моєму обличчі й упізнав справу своїх рук.
— Ніхто, — відповідає Ембер. — Просто старий друг Челсі.
— Друг чи клієнт? — питає Девон глузливо. Він проходить повз мене, навіть не повернувшись глянути.
— Упевнись, що він у курсі — твоя поцька вже не на «Крейґс-ліст».
— Іди на хрін.
Девон заходить до будинку. Ембер показує йому середнього пальця і зачиняє за ним двері.
Потім вона заплющує очі й хитає головою.
— Ти, мабуть, думаєш, що я жахлива.
Я говорю тихо, побоюючись, що Девон почує мене зсередини.
— За винятком учорашньої історії, думаю, ти чудова.
— Ага, та по фігу. Ми почали цим займатися після того, як одну дівчину з Кваєт-Лейка відколошматив далекобійник. Коли його знайшли, то місця живого не лишили. Девон страх як бісився, коли бачив, що хлопці мене викликають. Одне діло, якби вони були місцеві, хтось, про кого ми знаємо, що вони нормальні.
Я намагаюся зрозуміти динаміку цих стосунків.
— То Девон — твій...
— Сутенер? Трясця, ні. Я не грьобана повія, — відрізає Ембер.
— Я хотів сказати «хлопець».
— А. Ну, у нас вільні стосунки. Та й узагалі, це не твоя справа.
Ця розмова мене гнітить.
— Я не хотів ні на що натякати.
— Дивишся ти осудливо.
— Я науковець. Я на все так дивлюся.
Ембер повертає голову в бік будинку.
— Девон хотів стати науковцем.
— Серйозно?
Я кажу це трохи заголосно.
— Він любить усю цю хрінь. У нього є футболка з Нілом Деґрассом Тайсоном[19] і всяке таке. Ми раніше закидалися і дивилися «Вілл Най — науковий хлопак».
Зненацька це мене смішить. Живіт болісно протестує, і я намагаюсь не рухатися.
— Так, повний триндець, я знаю. Дивився колись «Вулицю Сезам» обдовбаним? Її наче зняли для дворічних та нариків.
— Ні, я взагалі майже ніколи не вживав. У студентські роки ми з групою їздили до Амазонки, і місцевий шаман дав декому з нас щось таке, що я й досі не можу ідентифікувати. Ми сиділи колом і пили, вирішивши, що це така церемонія зміцнення зв’язків. Виявилося, що вони просто збиткувалися з чужинців. Я кілька годин просидів на дереві, переконаний, що я павукомавпа. Прийшовши до тями, я розповів, що пережив, і шаман спитав, чому я такий упевнений, що я не павукомавпа під кайфом, яка вважає себе науковцем.
Ембер торкається ніздрі вказівним пальцем[20].
19
Ніл Деґрасс Тайсон (нар. 1958) — американський астрофізик, популяризатор науки, письменник.