— Той тип знав, що говорить. Чому ти такий упевнений?
— Іноді я й досі сумніваюся.
Вона відкидається назад і дивиться на хмари, що пропливають небом.
— Ми з Челсі постійно про таке розмовляли. Гадали, чи в реальному світі живемо. Коли були малими, постійно зазирали в комірчини та за різні двері, сподіваючись знайти ті, що ведуть до іншого місця. Типу Нарнії. Кудись, де не так, як тут.
Ембер не договорює — «кудись, де краще, ніж тут», та я розумію, що вона має на увазі.
Дівчина смикає бур’ян.
— Коли ми подорослішали і зрозуміли, що не знайдемо тих дверей, то почали думати, що той інший світ — навколо нас, просто нам його не видно. Не як у пісні Doors, нічого такого. Просто, типу, ми звикли називати речі якимись іменами і сприймати їх тільки так і ніяк інакше.
Ми почали вигадувати свої назви для всього навколо. Наприклад, телефон став «коробкою дальніх розмов». Телевізор ми називали «магічним вікном». Для людей ми також вигадували імена. Шеф Йорк був Лихим Бароном. Чарлі — Поганим Принцом. У нас були імена для кожного. Преподобний Козел, Червона Відьма, Поганий Чарівник — він варив мет.
Голос Ембер лине за вітром.
— Неважливо. Дурниці.
Я відчуваю якийсь зв’язок із цією заблукалою дівчиною.
— Ніякі це не дурниці. Я викладаю цілий курс із номенклатури. Пояснюю, як, вживаючи інші, але підхожі назви, можна по-іншому зрозуміти речі.
— Це як?
Я на мить замислююся.
— Наприклад, Гудзон-Крик. Це не так річка[21], як ціле місто і все, що розташоване в її долині. Узагалі, це щось на кшталт чаші між горами. З іншого боку є ще кілька міст. Одне вище в горах — там повно будинків, які винаймають улітку відпочивальники, так? Друге здається місцем доволі приємним. Що вирізняє це місто? Як би ти його назвала?
Ембер не вагається.
— Пащека Пекла. Ще не саме пекло, та вхід десь недалеко. Ми всі ходимо колами по краю, аж доки не впадемо в її жерло.
— Щодо цього не знаю, та певен: грішників тут точно більше, ніж це місто заслуговує.
Я думаю про темно-фіолетові стрічки, які показала МААТ. Міркую про те, що б я побачив, якби використав дані з минулого сторіччя. Гудзон-Крик і тоді був шляхом до пекла? Судячи з того, що розповів мені Ґас, цілком можливо.
— Ембер, якщо я дам тобі мапу, ти покажеш, де востаннє бачила Челсі?
Вона обмірковує моє запитання, потім хитає головою.
— Не впевнена.
— Може, хоч вкажеш на якісь орієнтири, на що дивитися?
— Їх важко знайти.
Ембер раптом повністю закрилася, і мене це розчаровує. Може, ця тема для неї досі надто болісна.
— Може, краще я сама покажу? — пропонує вона.
— Тобто ти хочеш туди повернутись?
— Я не боюся, — завзято каже Ембер. — Якби я була потрібна дияволу, він забрав би мене разом із Челсі.
Ембер — змучена душа, проте її хоробрість мене захоплює.
Їхати туди — жахлива ідея, та я все одно погоджуюсь.
Розділ 34
Польовий виїзд
Коли пізніше того дня, по обіді, я повертаюся до будинку Ембер, перед ним усе ще припаркований пікап Девона. Тож я пишу їй, що я на місці. Вона відповідає: «Зара буду».
Не знаю, що саме я збираюся там знайти. Та якщо поліція взагалі не проводила розслідування, хтозна, що там могло лишитися. Шматок тканини, черевик чи що завгодно, що збігатиметься з історією Ембер, допоможе мені зрозуміти, чи у правильному напрямку я рухаюсь.
Але навіщо?
Лишається кілька днів, перш ніж мені доведеться повернутись до Остіна. Вчасно підготуватися до занять буде непросто з огляду на останні події. Я і так планую відпроситися з декількох нарад факультету. Однаково вони зазвичай безглузді, та якщо не відвідувати, можуть бути політичні наслідки. Ось-ось мають поновити мій контракт. Слід поводитись якнайкраще.
У вікно стукають. Я підводжу погляд від телефона й ледь не накладаю в штани. Девон. Він показує, щоб я опустив вікно.
Я тягнуся рукою до коробки передач, готовий рушити з місця, та вагаюся, коли він відходить від дверцят і підіймає руки догори.
— Я лише хочу поговорити, — каже він.
Я сягаю в кишеню за «Мейсом» і, перш ніж опустити вікно, міцно стискаю його в руці.
— Ембер каже, ви їдете туди, де, за її словами, зникла Челсі.
— Так, — нерішуче відповідаю я. — Про це я і хотів учора поговорити.
— Так, так. Плутанина вийшла, — Девон кладе руку на дверцята.
— Я не можу відпустити вас самих. Хто тебе зна, може, ти якийсь несповна розуму.
Я знімаю окуляри і вказую на щоку в синцях.
— І це я схожий на жорстоку людину?
— Може, ти шизанутий чи ще щось. Що ж до цього, то сталася помилка. То Чарлі винен. Він тебе з кимось сплутав.
— З ким же?
— Не знаю. З якимось типом, який б’є дівчат. Не слід було тебе гамселити, та ми ніколи не б’ємо жінок. Коротше, хай там як, я їду з вами.
Девон хапається за ручку задніх дверцят.
— Дідька лисого, — вигукую я у відповідь, переконуючись, що дверцята замкнені.
Девон повертається до мого вікна.
— Слухай, мені шкода, що так сталося. Ось.
Він сягає до кишені й дістає жмут банкнот.
— Забери. Решта в Чарлі.
Він просовує гроші в щілину у вікні, наче в торговий автомат.
Я дивлюся, як банкноти сиплються мені на коліна. Коли підводжу погляд, із будинку виходить Ембер у куртці.
— Він не проти? — питає дівчина.
Девон дивиться на мене крізь вікно.
— То що?
Все стає тільки гірше.
— Гаразд. Але ти сидиш попереду, щоб я міг усе бачити. Знаю, саме так і слід робити, але безпечніше я все одно не почуваюся.
— Ясна річ. Без проблем.
Він обходить машину й сідає на пасажирське сидіння. Ембер залазить ззаду, за ним.
Наступні кілька хвилин поїздка видається вкрай дивною. Я пильную Девона. І сіпаюсь кожного разу, як він ворушиться.
Зиркаю у дзеркало заднього виду, аби переконатись, що Ембер не готується задушити мене струною від піаніно.
Нарешті вона порушує мовчанку.
— Я мусила розповісти Девону, куди їду. Він сказав, що, може, саме ти і вбив Челсі. І їхати з тобою наодинці було б якось тупо.
Вони бояться мене?
— Ембер буває надто довірлива, — каже Девон.
— Мабуть, ти в моєму житті саме тому і з’явився, — відказує вона.
— Жінко, я — найкраще, що з тобою траплялося.
— О господи. Якщо це найкраще, то далі жити я не хочу.
Ембер хитає головою і дивиться у вікно.
Девон тягнеться до радіо, а я сягаю рукою до кишені. Він помічає.
— Носиш із собою?
Ношу?
Він має на увазі пістолет. Краще, мабуть, хай вважають, що я озброєний.
— Я завжди обережний, — і додаю: — Я сказав кільком друзям, куди саме поїхав.
— І ми також, — відповідає Девон. — Ніколи не знаєш, що може статись.
— Логічно.
Я окидаю його тривожним поглядом, та він споглядає будинки за вікном, що зникають позаду.
Через кілька хвилин Девон знову починає говорити.
— Ембер каже, ти науковець? Чим займаєшся?
— Я вивчав біологію. Але займаюсь і програмуванням.
— Круто. Круто. Я хотів стати астрофізиком.
Яка втрата для наукової спільноти.
— До старших класів у мене були лише найвищі бали, — пояснює Девон. — А тоді захворіла мама. Я випустився, але насилу. Мабуть, мені слід повчитися самостійно, в інтернеті. Я постійно дивлюся канал «Дискавері».
— Обдовбаний, — додає Ембер із заднього сидіння.
— Карл Саґан[22] теж любив це діло.
— Але він ще й був Карлом Саґаном, — відповідаю я, одразу ж шкодуючи про це, та Девон сміється.
— Це правда. Правда. Тож Докінз[23] чи Стівен Джей Ґулд?[24]
— Ти їх читав?
— Ага. «Сліпий годинникар» — одна з моїх улюблених книг.
Річард Докінз та Стівен Джей Ґулд полемізували стосовно того, що є головною рушійною силою еволюції — гени чи тварина як система. Це, власне, стало однією з причин, чому я зайнявся біоінформатикою.
24
Стівен Джей Ґулд (1941-2002) — американський палеонтолог, біолог-еволюціоніст та історик науки.