Для науковця-початківця спитати, на чиєму ти боці, Докінза чи Ґулда — це десь як поцікавитися, яка твоя улюблена спортивна команда.
Полеміка припинилася, коли люди почали цінувати розуміння, що еволюція — вкрай складний процес і не можна просто сказати, що саме слугує вирішальним фактором — гени чи тварина.
— Мені більше подобається Докінз, — відповідаю я, щоб Девон не вбив мене в лісі. — Але це складно. Серед іншого я досліджую, яке визначення ми даємо генам. Як ти знаєш, існує біологічне визначення гена як найменшої одиниці спадкового матеріалу. Та все не так просто. Я звик сприймати речі в контексті систем чи процесів. Деякі системи можна зменшити до кількох шматочків ДНК. В інші ж залучені цілі екосистеми.
— Де ти проводиш межу, якщо говорити про організм?
Виявляється, Девон значно розумніший, аніж мені здавалося. Навіть попри те, що наша перша зустріч відбулася не за найкращих обставин.
— Я чув твердження, ніби ми просто скафандри для мітохондріальної ДНК, — відповідаю я. — Інша думка — що ми лише ходячі міста кишкових бактерій. У нас більше бактеріальної ДНК, аніж нашої власної. Не за розміром, а за кількістю. Прибулець може сприйняти нас не такими, якими ми самі собі здаємось.
— Не певна, що сприймаю нас такими, як ми є, — каже Ембер.
— Ми постійно змінюємось, — я вказую на хмарне небо. — Як змінюються пори року, так і деякі наші гени то вмикаються, то вимикаються. Генетично ми стаємо дещо відмінними організмами. Інші істоти теж на це здатні.
Гадаю, зараз не час починати розповідь про свої дослідження екс-жаб.
— Природа контролює нас більше, аніж нам хочеться визнавати.
Я помічаю, як Девон дивиться на своє відображення в боковому дзеркалі. У нього запалі очі та облізла шкіра наркомана.
— Це точно. Це, трясця, точно.
Цей короткий самоаналіз не дуже мене заспокоює, коли я в’їжджаю в ліс, лишаючи позаду цивілізацію та безпеку.
Розділ 35
Темні стежки
Ми паркуємося на узбіччі, одразу за маленьким клаптиком землі, де пліч-о-пліч розташувались депресивна на вигляд піцерія та крихітна крамничка. За дві милі далі по шосе — трейлерний парк.
Я думаю про те, що Ембер або Челсі заробляли гроші в одному з таких місць.
Ми рушаємо вузькою стежкою. Ембер іде попереду, а Девон тримається ярдів на десять позаду, через що рішення податися сюди з ними все ще здається мені поганою ідеєю.
Було дурістю вчора погоджуватись на зустріч з Ембер за таких непевних обставин. Але після того, що сталося, іти з ними в ліс? Тупість найвищого рівня.
Однією рукою я тримаю в кишені «Мейс». Іншою — міцно стискаю великий ліхтар, який завжди лежить у моєму позашляховику. У мене є менші, сучасніші, та якщо доведеться бити, то краще цим.
— Чим ви тут із Челсі займались? Лизалися? — дражниться Девон.
— Ховались подалі від таких козлів, як ти.
Ембер зупиняється біля великого пня на верхівці пагорба.
— Ось тут ми зазвичай і сиділи. Якщо зібрати всі наші порожні бляшанки, можна заробити статок.
Вона штурхає ногою потьмянілий шмат металу.
— Не кажучи вже про ділдо, — каже Девон, усе ще дражнячись.
— Принаймні вони можуть міцно стояти.
Девон щось бурмоче про трахання тунелю метро і стає під деревом відлити.
— То все сталося тут? — питаю я.
Ембер вказує на рівнинну місцину нижче горою.
— Он там. Ми йшли з іншого боку. Я побачила тінь на горі, а потім вона почала бігти.
— На скількох ногах? — питає Девон, застебнувши блискавку.
— На двох, довбню.
Він зиркає на мене.
— Спочатку вона казала інше.
— Я завжди казала, що це була людина, — пояснює мені Ембер. — Можливо, він трохи повз. Не знаю, було темно.
— Ти обдовбалася, — каже Девон.
— Не настільки ж. Ми тільки почали.
Я спускаюся пагорбом до місця, де, за її словами, Ембер востаннє бачила Челсі. Навколо кілька каменів та гнилих колод. Я беру палицю і починаю колупати землю.
Якби це був пісок чи ще щось пористе й сухе, можна було б досі побачити кров. Та це, здається, просто ґрунт.
— Що ми маємо шукати? — питає Ембер.
Я знизую плечима і встаю.
— Не знаю. Футболку. Її сумочку. Щось, що вкаже нам на те, що Челсі була тут.
Ми з Ембер розходимося в різні боки й починаємо оглядати кущі та камені. Девон сидить на колоді й дивиться на нас.
Я сам не знаю, що слід шукати, тому питаю:
— Пам’ятаєш, у що вона була одягнена того вечора?
Ембер жбурляє додолу порожню пивну банку.
— На ній було блакитне пальто, до колін. Плетена шапка. Джинси.
Якщо не рахувати банок з-під пива та майларових обгорток з-під цукерок, від Челсі ані сліду.
Не знаю, на що я очікував. На закривавлений черевик, що буде по нозі давно зниклій Попелюшці? На зізнання вбивці?
У пошуках минає ще півгодини. Девон у цей час тицяє в телефон.
— Дякую за допомогу, — саркастично каже Ембер, проходячи повз нього.
— Я тут, щоби переконатися, що тебе не зґвалтують і не вб’ють.
Він киває мені, потім посміхається.
Ембер озирається, дивлячись у мій бік.
— Може, ти боїшся, щоб ми тут не трахнулись, лишившись самі на горі.
Посмішка Девона тане.
— На вигляд він небагатий. Та можеш спробувати. Побачиш, є мені діло чи ні. Трахай кого хочеш.
Мені не по собі через їхню сварку, тож я трохи віддаляюся.
Я все ще сподіваюся, що в когось із нас настане той чарівний момент еврики, коли ми знайдемо розгадку. Та нічого не відбувається.
Хоч я і думаю, що Ембер зі мною по-своєму чесна, не певен, що їй можна повністю довіряти. Якби я знав, що вони з Челсі прийшли сюди закинутись кислотою, не думаю, що наважився б на поїздку до цього міста. Тим паче якби знав, що мене віддухопелять.
— І скільки ще ви двоє збираєтесь це продовжувати? — питає Девон.
— Доки ти не залишиш нас самих, щоб я йому відсмоктала.
— Господи, та починайте. Я почекаю в машині.
Він повертається до мене.
— Можна взяти твої ключі, щоб я посидів усередині?
Ситуація не викликає довіри. Боюсь, я більше не побачу ні Девона, ні свого «Експлорера». Хоч зараз він і приязний, я б не спускав з нього очей.
— Ні, — кажу я якнайпереконливіше. — Ти останній, кому б я довірив ключі.
Він задирає светр і показує мені приклад пістолета.
— Якби я хотів їх у тебе забрати, то вже б це зробив.
Він опускає светр, ховаючи пістолет.
У мене починає тремтіти нога. Я намагаюся цього не виказувати.
Ембер летить до нього.
— Господи, Девоне! Він і так вже вважає нас психами. Нащо було це робити?
Девон підіймає руки догори.
— Я просто хотів, щоб він мене зрозумів.
Через плече він каже мені:
— Чуваче, це була не погроза. Вибач.
Нога тремтить трохи менше.
— Чому ти не допомагаєш нам?
— Шукати сліди того, чого не траплялося?
Ембер кривиться.
— Ти казав, що віриш мені.
— Я що завгодно скажу, аби потрахатись.
— Козел.
Вона прямує геть.
— У цьому і проблема: всі до одного тут гімнюки.
Сутеніє. Я починаю думати, що слід закінчувати, доки ситуація не стала надто напруженою. Щось у мені досі боїться, що все це — вистава, і я втрапив у чергову оборудку. Після того як мене один раз побили, світ постає в дещо інакшому світлі.
— Ти не можеш зробити якусь наукову хрінь? — питає Ембер.
— Це тобі не суперсила, — відповідає Девон. — Може, у нього в тачці є одна з тих метанових штук з CSI[25]. Є?
— Ні. Я ж не з судово-медичної лабораторії... — не договоривши, я замовкаю: замислююся над його словами.
Я шукав ознаки присутності Челсі — одяг, речі. Можливо, волосину на гілці чи щось від убивці.
25
«CSІ: Місце злочину» — американський телесеріал про роботу криміналістичної лабораторії Лас-Вегаса.