Я виглядатиму ідіотом.
Є лише одне рішення.
— Треба глянути, що там під ним.
Девон нахиляється, щоб підняти пальто. Я хапаю його за зап’ясток.
— Стривай.
Я неодноразово робив так у полі чи в лабораторії, коли недбалі студенти втрачали голову.
Я дістаю зі свого маленького рюкзака пару латексних рукавичок і надіваю їх. Завжди тримаю їх при собі для роботи зі зразками, які можуть бути небезпечними чи які я можу знищити дотиком.
Я присідаю й обережно беру пальто. Маючи відповідні інструменти, краще було б очистити його від землі, перш ніж витягати. На випадок якщо воно розлізеться.
Я поволі тягну тканину, і вона починає вислизати з-під шару землі. На якусь мить застрягає, і мене починає нудити від усвідомлення, що пальто все ще може бути одягнуте на Челсі.
Обережними рухами я ще трохи витягаю пальто. Повітря наповнює їдкий сморід.
Девон розвертається, видаючи хрипкі звуки. Ембер прикриває рота рукою і відступає, але не відводить очей від ями.
У полі я натрапляв на безліч трупів різних істот, та це, певно, найгірший запах з усіх, які я досі відчував.
Я натягую футболку на рота та носа й повністю підіймаю пальто над землею. Воно геть пошматоване.
Спочатку я вирішую, що пальто просто розклалося; потім помічаю у тканині п’ять довгих розрізів.
Я відкладаю пальто й помічаю щось мармурово-біле.
Двома пальцями, як лопаткою, я змітаю землю, і над землею проступає передпліччя, зап’ястя та пальці.
— От лайно, — шепоче Девон.
Я мовчки дивлюся на руку, не впевнений, що робити тепер. Копати далі? Упевнитись, що це Челсі? Переконатись, що це не майстерно влаштований розіграш?
Ні. Інших доказів не треба. Це має бути вона.
З одного боку, мої сумніви здаються безглуздими, бо хто б ще це міг бути? Але з іншого, внутрішній голос наполягає: це не може відбуватися насправді. Він відмовляється вірити.
Захват від власної правоти перебивається фактом, що все значно заплутаніше, аніж мені здавалося.
— Дай мені лопату, — кажу я Девону.
— Ти її викопаєш? — питає він.
— Ні. Ми знов її засиплемо.
Я дістаю з рюкзака пакет для сміття і накриваю ним тіло, потім починаю засипати землею.
— Чому ми її закопуємо? — питає Ембер крізь сльози.
— Бо треба, щоб тіло знайшла поліція. Це місце злочину.
— Так, але навіщо її закопувати?
— Щоб до неї не дістались тварини, — пояснює Девон.
— Покладемо її пальто в пакет і візьмемо з собою. Та поки що тіло треба захистити.
Ембер витирає носа рукавом.
— Може, подзвонити на 911?
— Ми відвеземо їм пальто Челсі, — каже Девон. — Нехай Чарлі зустріне нас біля відділку. Краще пояснити йому на місці, аніж телефоном.
Я засипаю землю на місце і підтягую на могилу колоду.
— Щоб мати якусь позначку і щоб падальникам було не так просто знайти тіло.
Челсі довго лежала там, та тепер, коли ми розворушили тіло і запах гнилої плоті шириться лісом, мов кров у воді, всі тварини довкола знатимуть, що тут щось є.
Сутінки згущуються, до повної темряви лишається не більше години.
— По-моєму, мене зараз знудить, — каже Ембер.
Я почуваюся так само.
— Народ, ви йдіть у машину. Я скоро, лише покладу пальто в пакет.
Девон відповідає кивком і веде дівчину вгору пагорбом.
Коли вони зникають із поля зору, я запаковую пальто, потім беру колоду, яку на їхніх очах поклав на могилу, і відтягую на десять ярдів нижче яром.
Враховуючи те, за яких несприятливих обставин ми зустрілися, я їм не довіряю. Я не маю підстав гадати, що вони можуть щось заподіяти тілу, особливо враховуючи, що за годину тут буде поліція. Та науковець у мені наполягає, що краще перестрахуватись.
Коли я повертаюся до «Експлорера», Ембер сидить у Девона на колінах.
— Можемо закинути її додому? — питає він. — Я візьму свій пікап і поїду слідом за тобою у відділок.
Логічне прохання, та мені все одно спокійніше від думки, що я відсунув колоду.
— Звичайно.
Ми їдемо до їхнього дому в тиші. Ембер тихенько хлипає на задньому сидінні, намагаючись усвідомити: її подруга справді мертва.
Девон хитає головою і бурмоче під носа: «Дідько. Дідько».
Розділ 38
Інформатор
Стоянка поліційного відділку Гудзон-Крика в таку пізню годину майже порожня. На паркувальному майданчику з півдесятка поліційних машин та дві цивільні. Вестибюль за скляними дверима яскраво освітлений.
Я беру пакет для сміття, у якому лежить, як я вважаю, пальто Челсі, і прямую до будівлі.
Стільки всього сталося за останні кілька днів. Шлях, який я пройшов, — від висунення підозр у вбивстві Джуніпер до глузування в кімнаті для переговорів департаменту шерифа округу Філмаунт — був не з простих.
На щастя, з доказами, які, ймовірно, знайдуть на місці поховання Челсі, можна буде порушити справу й домогтися справедливості для Джуніпер.
Я зловтішаюся думками про те, як шерифка Тайсон усвідомлює свою помилку, а детектив Ґленн змушений визнати, що мав про мене хибне уявлення.
Я мушу нагадувати собі, що це не чергова професійна суперечка в журналі щодо результатів дослідження. Убито двох дівчат, а може, і набагато, набагато більше.
Моя мета — лише дізнатися правду. Слід утихомирити своє его.
Я заходжу до поліційного відділку, і чергова сержантка підводить на мене погляд. Їй років тридцять п’ять і, мабуть, у бійці вона б мене завиграшки подужала. Позаду неї сидять ще двоє поліціянтів у формі й розмовляють. Один із них закинув ноги на стіл.
— Чим я можу вам допомогти? — діловито питає сержантка.
Можу лише уявити, з якими пришелепками їй доводиться мати справу ночами.
Я читаю її ім’я на бейджі.
— Сержантко Палмер, я хотів би повідомити про докази у справі зникнення Челсі Бакорн.
Якусь мить вона пильно мене роздивляється. Мабуть, через синці на моєму обличчі.
— Бакорн? Вона хіба не виїхала?
З цими словами сержантка бере папку й починає гортати її вміст.
— Ага, знайшла. Я й не знала, що вона в реєстрі зниклих безвісти.
Сержантка кладе папку на стіл.
— То, кажете, у вас є докази щодо викрадення?
Я кладу пакет для сміття на стійку.
— Я вважаю, що її вбили.
Палмер дивиться на пакет і опускає руку до пістолета на поясі.
— Я мушу попросити вас відійти від стійки.
Я роблю крок назад.
— Вибачте. Я знаю, це може здатися дивним.
— Просто сядьте на лавці, он там, — сержантка вказує на стіну збоку від довгого столу і кличе двох поліціянтів, що неквапливо перемовляються в кутку.
— Маккенно, Ґантере, хлопці, можете підійти?
Обоє зауважують настрій Палмер і підскакують зі своїх крісел поглянути, у чому річ. Той, у якого на бейджі написано «Маккенна» — високий, із густими чорними вусами. Ґантер нижчий і кремезніший, рудоволосий.
— Що сталося? — питає Маккенна, окидаючи мене підозріливим поглядом.
— Цей чоловік каже, що знає щось про зникнення Челсі Бакорн.
— Я думав, вона просто виїхала, — відповідає Ґантер.
— Я так і сказала.
Палмер розгортає перед ними папку.
Маккенна бере її в руки й читає.
— Мабуть, це поліція штату внесла її до списку — хитає головою він. — Їм слід оновити дані.
— Що вам відомо? — питає в мене Ґантер.
— Я знайшов її тіло.
Маккенна опускає папку.
— Повторіть...
— Її тіло. Здається, я його знайшов.
Я киваю в бік пакету для сміття.
— Гадаю, це її пальто.
Ґантер підходить до пакета.
— Кажучи, що знайшли тіло, ви маєте на увазі, що знайшли якусь із її речей і тому вирішили, що тіло має бути десь поблизу?
З цими словами він починає відкривати пакет, і гнилий сморід розкладеної плоті виривається назовні.