— От лайно! — вигукує Ґантер.
Маккенна виймає з кишені пару синіх рукавичок. Бере пальто й повністю дістає його з пакета.
У різкому білому освітленні поліційного відділку я зауважую: те, що здалося мені брудом — насправді червонувато-брунатна пляма крові.
Ґантер помічає порізи на пальто.
— Трясця.
Маккенна кладе пальто назад до пакета.
— Де ви це знайшли?
— Біля 90-го шосе. У мене на GPS є координати.
Маккенна зав’язує пакет вузлом.
— Керол, зателефонуй Стіву Вітмаєру. Нехай їде сюди.
Палмер бере слухавку.
— Ґанні, візьми мапу, і хай містер... як вас звуть?
— Тео Крей. Професор Тео Крей.
Я додаю своє вчене звання, щоб не звучати мов пришелепок, та в результаті виглядаю повним придурком.
— Що ж, професоре, чи не могли б ви позначити на мапі, де знайшли тіло?
Ґантер жестом кличе мене до столу. Порпається в шухляді й дістає мапу.
— То як ви знайшли це тіло? — питає він, протягуючи мені ручку Його обличчя, здається, геть знекровилося.
— Я його шукав.
— Шукали? Як довго ви його шукали?
— Десь із годину.
Я роздивляюся мапу.
— Годину? Вам дуже пощастило...
— Це справді так. Але я добре знав, де саме слід шукати, — я знаходжу на мапі те місце. — Крім того, мені допомагали Ембер Гаррісон та її хлопець Девон.
Якусь мить Ґантер мовчить.
— Ага. Що ж, позначте місце на мапі.
Він підсовує до мали записник.
— Це вам для нотаток.
Я обводжу колом місце, де лежить тіло, і починаю детально описувати колоду та як її знайти.
Ґантер відходить поговорити з Маккенною та Палмер. За допомогою Google Maps я звіряю локацію з малою, яку мені дали.
Через плече я помічаю, що ті троє влаштували невеличку конференцію, та їхні голоси звучать надто тихо, аби я щось розчув.
Ембер і Девон мали б уже бути тут. Вони також сказали, що нас зустріне їхній друг Чарлі, син шефа поліції.
Я надсилаю Ембер повідомлення.
«Народ, ви де?»
Повертаюсь до своїх нотаток щодо тіла. Коли я закінчую, наді мною стоїть Маккенна.
— То це воно?
— Так. Я б залюбки поїхав туди й показав вам сам.
— Якщо нам не вдасться знайти тіло, ми поїдемо туди з вами. Поки що попрошу вас розповісти офіцеру Ґантеру все, що знаєте. Там у нас кімната для переговорів.
Ґантер проводжає мене коридором, і з’являється дивне відчуття дежавю, коли мене вперше завели до кімнати для розмови з офіцером поліції.
Той вважав мене вбивцею.
Оскільки Ґантер тримається на обережній відстані й пильно за мною стежить, я не почуваюся просто небайдужим громадянином.
Ембер і Девон досі не відповідають.
Розділ 39
Співучасники
Так звана кімната для переговорів дивним чином нагадує кімнату для допитів.
У кутку стоїть камера, як і минулого разу, коли я був у схожому місці. Ґантер відмикає шафку й натискає кілька кнопок. Засвічується червона цятка.
— Я не мастак робити рукописні нотатки, — пояснює він, киваючи в бік камери. — Це лише щоб ми краще зрозуміли з ваших слів, як саме ви знайшли тіло.
Ґантер намагається поводитися приязно, проте натомість здається зверхнім. Крім того, він дещо відсторонений. Ґантер явно не вміє згладжувати розмову й контролювати її, як детектив Ґленн.
— Спершу, — каже він, — розкажіть, звідки у вас цей синець.
Він вказує ручкою на моє обличчя.
— Довга історія.
Не певен, що зараз слушний час розповідати про те, як двом нарикам здалося, ніби я хочу зняти повію.
Двом нарикам, які й досі мені не відповіли...
У мене погане передчуття, що Девон та Ембер повернулись додому й обдовбалися. Господи, тільки цього бракувало.
— Час у нас є. Маккенна чекає на детектива Вітмаєра, щоб виїхати разом.
— Я впав, — відповідаю я. Це лише частина правди, та я чітко пам’ятаю, що впав, перш ніж мені надерли дупу.
— Впали? — Ґантер щось пише на папірці. — Приблизно те саме кажуть мені дружини, коли їх лупцюють п’яні чоловіки.
Я шукаю спосіб змінити тему, але, на щастя, Ґантер сам облишає її та провадить далі.
— Чому ви так упевнені, що знайшли тіло?
— А... зовсім забув.
Я дістаю з кишені телефон і показую фото.
— Ось...
Ґантер бере в мене телефон і дивиться на знімок побілілої руки.
— Це ви сфотографували?
— Менш ніж годину тому. Там, де я і сказав.
— Зачекайте.
Він встає і виходить із кімнати з моїм телефоном.
Зазвичай, коли мій телефон зникає з поля зору, я починаю нервувати. Коли ж він у руках підозрілих копів із корумпованого поліційного відділку, а я пов’язаний із розслідуванням не одного, а одразу двох убивств, я нервую страшенно.
Що як Ембер та Девон відпишуться, доки телефон буде в копів? Чи можуть вони переглянути на ньому все, що їм заманеться, бо я сам просто віддав їм його?
Навіть якщо за законом права на це поліціянти не мають, немає жодних гарантій, що вони цього не зроблять.
Хоча детектив Ґленн і компанія перевірили мій телефон та ноутбук, пароля мого вони так і не спитали.
Там нема ніякого компромату. Може, якісь особисті електронні листи чи нескромна історія в браузері, яка не має дивувати, адже йдеться про холостяка в дорозі. Нічого дивного. Нічого вартого уваги.
Мені кортить підвестися й піти шукати свій телефон. Аж ось я намацую щось у кишені й заспокоююся. Мій особистий телефон.
Я зробив знімок на телефон, який придбав на СТО 88. Він майже порожній...
Утім, не зовсім. Єдине, що там є — це мої розмови з Ембер. Та я й так уже розповів про них із Девоном.
Може, мобільних і викличе якісь підозри, та навряд скомпрометує мене більше, ніж те, що я й так готовий розповісти.
Ґантер повертається до кімнати й віддає мені телефон. На дисплеї все ще фото трупа.
Хоча, звісно, вони спокійно могли переглянути що завгодно ще, а тоді знову відкрити це фото.
Ґантер дає мені візитку.
— Надішліть фото та все інше, що у вас є, на цю електронну адресу.
Він чекає, доки я надсилаю знімок.
— Це справді схоже на тіло.
— А що, у вас тут часто вигадують такі історії?
— Ви б здивувалися, — мляво відказує Ґантер. Він дивиться на мене так, ніби збирається захищатися. — То як ви знайшли тіло?
— Як я сказав, я шукав Челсі.
Ґантер щось записує.
— Ви були знайомі з Челсі?
— Ні. Ніколи її не зустрічав.
— Знайшли новину в інтернеті? Ви працюєте на агентство з пошуку зниклих безвісти?
— Ні. Я викладаю біоінформатику. Використовую комп’ютери в біології.
— Не знав, що існує така дисципліна. Мені здавалося, що комп’ютерами послуговуються всі.
Не розумію, навмисно чи ні він намагається мене зачепити.
— Що ж, ми використовуємо певні симуляції та процеси для розуміння тих чи інших речей. Так я вийшов на Челсі, чи, точніше, на тіло, яке, гадаю, належить їй.
— Вам це комп’ютер сказав?
Я не готовий пояснювати, як працює МААТ.
— Типу того.
— Комп’ютер сказав вам, де її закопали?
Ґантеру несила стримувати скепсис.
— Ні. Ні. Не зовсім.
Мене починає заносити.
— Комп’ютер, чи, точніше, програма, сказав мені, що Гудзон-Крик — місто, де з дуже високою ймовірністю могли вбити молоду жінку.
Ґантер мовчить. Просто чекає, доки я закінчу розповідь.
— Я ввів до комп’ютера всі рапорти про зниклих безвісти і пошукав серед них людей, які могли стати жертвами вбивств. Найближчою виявилася ця дівчина, Челсі.
— Найближчою до вашого місця проживання?
— Ні. Я з Остіна. А був у Філмаунті.
— У Філмаунті? Де ведмідь убив дівчину?
— Так. Вона була моєю студенткою. І я вважаю, що вбив її не ведмідь. Тому й приїхав сюди.
— Бо вирішили, що хтось убив цих дівчат? Одну з яких ви знали особисто?