— Так. Саме так.
— Одну секунду. Гляну, чи не приїхав Вітмаєр.
Ґантер знову виходить із кімнати.
Я перевіряю, чи не надійшло щось від Ембер та Девона. Відповіді нема. Я пишу їм ще раз.
Недобре буде, якщо обоє моїх свідків приїдуть обдовбані, мов чіпи.
Я починаю неабияк хвилюватися. Що як вони уникають мене?
Найбільший мій страх наразі — це що тіла Челсі не буде на місці. Те, що я мав лишити свій найважливіший доказ ось так, серед лісу, неабияк б’є по нервах.
Мені важко уявити, чому Девон та Ембер захотіли б сховати труп. З іншого боку, я сам перетягнув колоду, бо не довіряю їм.
Ґантер повертається з двома чашками кави в руках.
— Вітмаєр, виконувач обов’язків шефа, щойно поїхав оглянути ваше тіло.
Він помічає у мене в руці телефон.
— Достукались до Девона та Ембер?
— Намагаюся.
— Ці двоє — не найнадійніші люди в місті. Треба відправити когось до їхнього будинку.
Я молюся, щоб вони не були обдовбані.
— Отже, комп’ютерна програма підказала вам, де шукати тіло? Трясця, це такий додаток на телефон, чи що? Хотілося б і собі таке.
Він вважає, що я геть несповна розуму.
Я на нього не нарікаю. Обдумавши все, що встиг наговорити, я дивуюся, що на мене досі не наділи наручники.
Перш ніж це станеться, я мушу дещо прояснити.
— Ембер показала мені, де востаннє бачила Челсі. Ми почали шукати в тому районі ознаки поховання.
— Якусь відмітину?
— Ні, хоч це дуже б нам допомогло. Ми шукали різні рослини, які б росли разом. Це свідчить про те, що землю недавно копали. Рослини розпилюють власні гербіциди для боротьби за ресурси. В результаті кожен вид повністю займає невелику ділянку землі.
— Не пригадую, щоб нас цього навчали в академії.
— Що ж, якби ваш інструктор був професором ботаніки, який отримав Нобелівську премію і викладав у МТІ докторам наук, можливо, ви б і пригадали.
Гадаю, я щойно переміг у змаганні, хто з нас більший козел.
— Ні. Нас учили лише, як прискати підозрюваним в очі перцевим спреєм і душити кийками так, щоб не лишалось синців.
У голосі Ґантера ані натяку на гумор, він холодний мов лід.
Я нагадую собі, що двоє його колег із цього відділку зараз за ґратами, його шефа — підозрюють у торгівлі метом, а люди в місті чудово розуміють, що завтра самі можуть опинитися у списку «зниклих безвісти».
Вичавлюю з себе сміх, відчайдушно намагаючись збити напруження.
— У такому разі не хотілося б опинитися від вас по інший бік барикад. Я тут лише тому, що намагаюся чинити правильно.
Ґантер не рухається. Просто дивиться на мене.
Трясця.
У двері стукають, і я аж підскакую.
До кімнати зазирає Палмер.
— Ловсон щойно з’їздив до Ембер та Девона. Їх нема вдома.
— А Чарлі? — питаю я. — Йому хтось дзвонив?
— Маккенна. Чарлі сказав, що від них цілий день не було звісток.
Якусь мить Палмер уважно мене вивчає, потім іде геть.
Дідько. Ембер і Девон — єдині, хто може підтвердити, як ми знайшли тіло. Тепер і вони зникли.
Без сумніву, вони не в захваті від зайвої уваги, яку це до них приверне.
— Розкажіть, чому у вас підбите око.
Ґантер не питає, він вимагає.
Розділ 40
Імовірність
Виявляється, офіцер Ґантер — задирака. Раніше я вже зустрічав таких типів. Моя манера поведінки завжди однакова — уникати конфліктів та на все погоджуватися.
Якщо я розкажу йому чому моє око підбите, це може погано скінчитися для Девона та Ембер. Я досі злюся через те, що сталося, і синці досі болять, та мені їх шкода.
Доволі складно також буде пояснити, чому я пішов на зустріч із відомою на все місто повією за найпідозріліших обставин, які тільки можна уявити. Якби мені хтось переповів таку історію, я б не повірив. Ну ясна річ, самотній професор хотів зустрітися з молодою дівчиною в закинутій будівлі, щоби просто поговорити...
Слід чітко розмежувати ці дві теми для Ґантера. Коліно в мене сіпається у скаженому темпі. Я докладаю всіх зусиль, щоб тремтіння вщухло.
— Звідки у вас синець? — повторює він.
— Я прийшов сюди поговорити про інше, — мляво відповідаю я.
— Ви прийшли сюди говорити про все, що я запитаю.
Я підводжу погляд на сфокусовану на мені камеру.
— Гадаю, тепер мені хотілося б поговорити з адвокатом.
— Вас ні в чому не звинуватили.
Я думаю про те, що це відео проглядатиме ще хтось.
— Я з радістю поговорив би з кимось іншим. Тільки не з вами.
Обличчя Ґантера червоніє від злості. В очах того, хто проглядатиме це відео, я поставив його у вкрай незручне з професійної точки зору становище. Він сподівався, я скажу щось таке, що приплело б мене до справи. Я був балакучим. Тепер мовчатиму, бо він — козел.
Ґантер відштовхується від столу з такою силою, що стіл вдаряє мене.
Якщо цей поліціянт не з тих, кого заарештували, не хотілося б зустрітися з тими, хто таки опинився за ґратами.
Ґантер встає і спирається руками на стіл.
— Думаєш, ти такий до біса розумний?
Він опускає руку в кишеню і дістає зв’язку ключів.
Там ключ, за допомогою якого Ґантер вмикав запис відео.
Лайно. Він прямує до шафи з відеопрогравачем.
— Усі бачили, що ти зайшов сюди весь у синцях.
Трясця. Трясця. Трясця.
Чути стукіт. Ґантер повертає голову до дверей, розлючений цим втручанням.
— Що?
У прочинені двері говорить Палмер.
— Вітмаєр хоче, щоб ти приїхав на місце.
— Якого біса? Я говорю зі свідком.
Палмер жестом кличе Ґантера в коридор. Він неохоче прямує до дверей, не зводячи з мене лютого погляду.
Двері лишаються ледь прочиненими. Я чую шепіт Палмер.
— ...каже, що тіло знайшли.
— Тоді я маю змусити його говорити, — бурчить Ґантер.
— Вітмаєр чітко дав зрозуміти, щоб ти його не чіпав.
— Лайно, — гарчить він, а потім долинає звук удару кулаком об стіну.
Я чую, як його кроки віддаляються.
Заходить Палмер.
— З вами все гаразд? Може, вам щось потрібно?
Вона мила і ввічлива. Контраст просто неймовірний.
Я не в курсі, як тут усе влаштовано, тому боюсь наговорити зайвого — втім, не можу стриматись.
— Мені доведеться знову говорити з ним?
Палмер мигцем оглядає коридор і повертається.
— Останнім часом на нас усіх чиниться неабиякий тиск.
— Я чув.
Вона стишує голос.
— Челсі була його кузиною.
Чорт забирай. Ці чотири короткі слова змінюють контекст усього, що щойно трапилось. Я таки вважаю Ґантера козлом та задиракою, але вже краще його розумію. Здається.
Палмер жестом запрошує мене йти за нею.
— Повернімося до приймальні. Я маю стежити за відділком. Усі решта поїхали на місце злочину.
Я сідаю біля столу, забитого каталогами із фото злочинців.
— Вітмаєр каже, що зранку запросить судмедекспертів зі штату. Зараз вони намагаються обмежити доступ до місця події.
— Це вона? Челсі?
— Не знаю. Сумніваюся, що вони взагалі зайвий раз торкались до тіла. Хочуть, щоб приїхала команда експертів і провела ретельну ексгумацію.
Це має сенс. Я звик до голлівудської картинки, коли в кожному поліційному відділку сидить цілій відділ судмедекспертів, готових до роботи в будь-який час.
— То ви якийсь експерт із ведмедів?
— Ні. Я біолог, але на ведмедях не знаюся.
І близько ні.
— Ох. Упевнена, ви розповіли про це Ганні, та все ж звідки ви знали, де шукати?
— Ембер переповіла свою версію подій, до того ж я шукав незвичну рослинність.
— Ага.
Палмер глипає на мене, потім просто замовкає і повертається до роботи. Мені бракує сміливості запитати, що буде далі, тож я просто лишаюся на місці.
Десь за годину до відділку заходить охайно вбраний чоловік ледь за сорок у теплому пальті.