— Професоре Крей, я хочу вибачитися за те, як ми з вами повелися. Було очевидно, що у вас неабиякий стрес після смерті близької людини. Нам варто було дослухатися до ваших слів.
Я сам не свій. Не знаходжу слів.
— Дякую.
Детектив Ґленн підводиться.
— Я поважаю вашу наполегливість.
Він починає аплодувати.
Аплодують усі присутні. Це наче сон. Я відчуваю, що ось-ось розплачуся.
— Як же хотілося б, щоб Джуніпер лишилася жива. І Челсі.
Вітмаєр бере флешку й міцно стискає моє плече.
— Я впевнюся, що в Службі рибних ресурсів та диких тварин отримають копію.
— Чудово. Чудово, — відповідаю я, перш ніж усвідомлюю почуте. — Стривайте. Служба рибних ресурсів та диких тварин? А як же правоохоронні органи?
Я спантеличено озираюсь навколо.
— Я розумію, який це стрес для вас, — каже Вітмаєр. — Я говорив із шерифкою Тайсон та детективом Ґленном про попередній випадок. Горе непросто пережити.
— Ми з радістю вам допоможемо. У мене в місті є декілька знайомих психологів. Досвідчених.
Я вдивляюся у їхні обличчя, шукаючи пояснень.
— А як же розслідування вбивства? Як же пошук убивці?
Вітмаєр обмінюється поглядами з Тайсон та Ґленном.
— Тео, я розумію, вам не хочеться з цим миритися. Та це був ведмідь. Як і у випадку з Джуніпер. Доктор Вілсон, головний судмедексперт штату, зараз повертається сюди з тілом. Він каже, що всі рани вказують на напад ведмедя.
— Але її закопали...
Я перестаю контролювати свій тон.
— Ведмеді так роблять, — каже Ґленн. — І Челсі пролежала там дуже довго. Ви самі вказали на те, як за допомогою ерозії тіло опускалося все глибше.
Переді мною ще один спогад про схожу ситуацію з минулого. Якщо втрачу самовладання, мене кинуть за ґрати.
З того, як на мене дивиться Тайсон, я можу сказати, що вона рахує секунди, перш ніж я почну кидатися на людей.
Мені хочеться перевернути сраного стола й закричати. Та я стримуюсь. Лишаюся спокійним.
— А як щодо свідчень Ембер Гаррісон?
— Я приймав перші свідчення, — каже Вітмаєр. — Вона була обдовбана, мов чіп. І сама озвучила можливість того, що на її подругу напав ведмідь.
— Тепер вона переконана, що це була людина, — відповідаю я, намагаючись тримати себе в руках.
— Може, і так. Та якщо ми її знайдемо, нові свідчення все одно не матимуть значної ваги. Чи лишаються спогади достовірними з плином часу?
Не дуже. Я лише киваю головою.
— Але ж повноцінну судмедекспертизу проведуть?
— Обов’язково.
Вітмаєр усміхається.
— А дані, що я зібрав?
— Я сам їх прогляну. Але послухайте. Вони можуть бути дуже корисними для Служби рибних ресурсів та диких тварин. Тому нічого не викидайте.
— Гаразд, — мимрю я. — Я можу йти?
Вітмаєр проводжає мене до вестибюлю.
— Хочу потиснути вам руку Дякую.
— Прошу.
— Довга ж на вас чекає дорога. Сьогодні виїжджаєте?
— Якщо ви більше нічого не знайдете, — відповідаю я тихо.
— Упевнений, нам ще не раз доведеться говорити телефоном.
Я прощаюся і виходжу надвір. Відчуваю на собі погляд Вітмаєра. Він спостерігає, як сумний професор Дон Кіхот іде геть.
Я більше нічого не можу зробити.
Я намагався.
Справді намагався.
Час їхати додому.
На стоянку заїжджає фургон. На ньому напис «Судмедексперт штату Монтана».
Усередині тіло Челсі.
Мені мало би бути байдуже. Але ні. Я мав би поїхати. Але лишаюсь.
Розділ 42
Викрадач трупів
У науковому середовищі чимало людей, яким довелося виходити за межі соціально прийнятного. Римському лікарю Галену та генію епохи Відродження Леонардо да Вінчі доводилося ексгумувати тіла, щоби краще зрозуміти, як вони функціонують. Завдяки таким переступам вони обоє здійснили відкриття, які врятували незліченну кількість життів.
Я кажу собі, що намагаюсь рятувати життя, і це не просто бажання довести свою правоту. Десь там ходить убивця, а повна кімната людей, із якої я щойно вийшов, не бачать очевидного.
Я маю опанувати себе. Якщо надто багато думатиму, нічого не вийде.
Підійшовши до свого позашляховика, я спостерігаю, як із фургона виходять двоє судмедекспертів у комбінезонах та заходять через задній вхід до відділку.
Якби це був будь-який інший фургон, мені б таке навіть на думку не спало. Якби тіло Челсі було замкнуте десь у морзі, психологічно я відчував би його настільки ж далеко, як поверхню Марса.
Та переді мною фургон «Додж Спринтер». Того самого типу, що використовувались як машини швидкої. Коли я працював екстреним медичним техніком, «Спринтер» слугував мені за кабінет.
І саме через це знайоме відчуття здається, ніби я не роблю нічого протизаконного. Крім того, насправді я міг узяти зразки з тіла Челсі одразу, як ми знайшли її.
Та я цього не зробив, позаяк гадав, що слідчі проведуть значно ретельнішу роботу, щоб вистежити її вбивцю. Я помилявся.
Навіть із пістолетом біля скроні я не відімкну замок без ключа. На щастя, в усіх швидких «Спринтерах», на яких мені доводилось працювати, був секрет на випадок, якщо загубиш ключа під час виклику.
Не відімкнеш — і це може коштувати комусь життя.
Машину так не заведеш. Це лише відмикає дверцята. Всі.
На тій автівці, з якою працював я, перемикач був біля переднього колеса, з боку водія.
Я впевнююсь, що поруч нікого немає, підходжу до машини, присідаю і намагаюсь намацати кнопку.
Нічого.
Перевіряю те саме місце з боку пасажира. Пальці наштовхуються на щось гумове. Натискаю.
Клац.
Шкіра починає червоніти. Кров наповнює адреналін. Це відчуття розгадки складної головоломки.
Я переходжу до задніх дверцят фургона і смикаю їх. Ручка підіймається і відмикає дверцята.
Мене охоплює шалена тривога. Я наказую собі не вагатися і просто зробити те, що мушу.
Залажу всередину й обережно зачиняю за собою дверцята.
Затиснувши кишенькового ліхтарика в зубах, надіваю пару гумових рукавичок.
Мішок для перевезення трупів займає половину фургона. З обрисів під чорною гумою помітно, що на обличчі Челсі застигла гримаса, а кінцівки незграбно вигнуті.
Зараз не час аналізувати, що їй довелося пережити перед смертю.
В університеті я проводив десятки розтинів. Цей не має відрізнятися — хіба що тим, наскільки розклалося тіло.
У мене в рюкзаку пробірки для зразків, проте я забув покласти маску. Бр-р. Буде неприємно.
Ніколи перейматися цією прикрою помилкою. Я намагаюся затримувати дихання.
У місцях, не забруднених кров’ю та землею, тіло Челсі біле мов крейда.
Рану знайти неважко. Їх так багато.
Її тіло вкрите порізами, мов тигровими смужками.
Я розумію, чому вирішили, ніби це напад тварини. Така жорстокість. Її голова майже відірвана.
З огляду на все це я й сам починаю сумніватися.
Та на це нема часу. Слід нагадати собі, що мене привела сюди наука. Неважливо, що, на мою думку, я бачу — аби зрозуміти, що сталося, існують набагато точніші інструменти.
Я наповнюю маленькі пробірки згущеною кров’ю та тканинами з трьох різних ран: однієї на шиї, однієї на руці і глибокого порізу під лівою груддю, який розірвав на ній сорочку.
Роздивляючись сліди в деяких ранах, я бачу, де судмедексперти збирали свої зразки.
Для бактеріального дослідження знадобиться зразок шкіри Челсі з неушкодженої ділянки шкіри.
Під джинсами, де одна з еластичних стрічок її білизни все ще туго натягнута, мені вдається взяти чистий мазок.
Цього має вистачити. Мені також знадобиться кілька зразків із місця поховання. Зараз там, певно, повно поліції.
Це може почекати кілька днів.
Кілька днів...
Мені слід повертатися до Остіна.
Що як я виїду сюди після занять і повернуся в неділю ввечері?
Зараз не час і не місце обмірковувати свій академічний календар.