— Тебе не мало бути в тому фургоні, — каже Ґантер після незручної мовчанки.
Цієї миті він бореться з усвідомленням того, що накоїв, вагаючись, чи правильно вчинив, не заарештувавши мене.
— Вони не збираються шукати вбивцю Челсі, — відповідаю я.
— Звідки ти знаєш?
— Так сталося з моєю подругою Джуніпер. Вони чинитимуть так само, знову й знову.
Заспокоївшись, що ми не говоримо про те, що він зі мною накоїв, Ґантер нарешті дивиться мені в очі.
— Ти нічого не знаєш про нас із Челсі.
— Гадаю, ти дуже за неї переймався.
Я мовчу, що він ще й дуже присоромлений тим, якою вона стала.
— Я був їй мов брат. Батьки мало нею опікувалися, тож доводилось мені, — він на мить замовкає. — Коли вона подорослішала...
Маленьке містечко. Кількість жінок украй обмежена. Саме тому шлюби між двоюрідними братами й сестрами вважаються нормою в багатьох частинах світу — крім того, в антагоністичних суспільствах так простіше зберігати за собою майно.
— Коли я побачив, як ти виходиш ззаду фургона... якого хріна, га? А потім ти розтулив пельку й не затикався. Якого дідька ти там робив?
— Шукав бактерії та зразки волосся.
— Усім цим науковим лайном займаються в лабораторії штату.
— Але не так, як можу я. Їхні інструменти років на двадцять відстають від тих, до яких я маю доступ.
— О, серйозно? А як ті твої інструменти допоможуть тобі в суді?
— Мені зараз начхати на суди. Я хочу знайти вбивцю.
— Ти серйозно?
— Достатньо серйозно, щоб почати ляпати язиком, аби ти надер мені дупу. Інакше б мене випхали зі штату, не давши можливості завершити почате.
Ґантер хитає головою.
— Я знав, що ти навмисно намагаєшся вибісити мене.
— І ось я тут, а не у в’язниці.
— Все ще можеш там опинитися.
Я вказую на своє понівечене обличчя.
— Ти міг сказати, що я опирався арешту, і вийти сухим із води. Та не тепер. Ти став моєю перепусткою на вихід із в’язниці.
— Можливо. А можливо, і ні.
Він встає.
— Я дещо приніс. Твій рюкзак у шафі.
— Зараз ти скажеш, що я маю забратися з міста?
— Мені начхати, що ти робитимеш. Головне — тримайся від мене подалі. З тобою явно щось негаразд.
Це, трясця, точно.
Коли він іде, я збираюся з силами, аби встати з ліжка. Снаги вистачає, проте знеболювальне дещо вивело мене з рівноваги. Гадаю, слід пропустити кілька наступних прийомів пігулок і поспостерігати, як я почуватимусь.
Я дістаю з шафи рюкзак, щоб узяти ноутбук. Розкривши його, бачу всередині просто на одязі пластиковий пакет для доказів.
У ньому зразки, які я взяв із тіла Челсі.
Він лишив їх мені.
Розділ 46
Професор
Я заплющую очі й роззявляю рота достатньо, щоб у ньому помістилася виделка з вишневим пирогом. Щелепа болить так, ніби по нервових закінченнях пройшлись шліфувальною машиною, та я терплю, аби пиріг дістався свого пункту призначення, після чого швидко виймаю виделку.
Скоринка пирога потрапляє мені на язик першою, за нею — вишні, а потім все зникає під лавиною із солодких вершків. Коли я концентруюся на смаку, біль слабшає і поволі відходить на задній план.
Я розплющую очі й бачу, як слідом за Гасом до мого столика в кафе підсідає Джилліан. Вони обоє якось дивно на мене дивляться.
— Може, краще збити пиріг у блендері? — питає вона.
— Чи, може, лишити тебе з цим пирогом на самоті? — питає Гас.
— Вибачте. Перша тверда їжа за кілька днів.
Я беру ще шматочок.
— Дуже смачно, Джилліан.
— Але їсти важко.
— Лише коли відкриваю рота. Та воно того варте.
Вона поплескує мене по руці.
— Тоді обов’язково доїдай.
Я помічаю, як на якусь мить Джилліан торкається кінчиками пальців моїх суглобів, потім вислизає, пестячи проміжки між моїми пальцями. Не знаю, чи зробила вона це навмисно, але вийшло дуже чуттєво.
Джилліан довго роздивляється моє обличчя.
— Повірити не можу, що звірів, які з тобою таке зробили, досі не впіймали.
Мені вкрай незручно брехати їй та Ґасу, та не хочеться знову порпатися в тому, чому вже покладено край.
— Я впевнений, що мене просто з кимось переплутали.
— Паскудно, що ти не зміг їх роздивитися.
— Так. Паскудно.
Я помічаю, як Ґас похапцем зиркає на Джилліан, потім знову на мене.
— Отже, докторе Крей, як довго ми ще бачитимемось із вами за цим столом?
— У понеділок я маю повертатись до університету. Починаються заняття.
— Закладаюся, вас уже нетерплячка бере, — каже Джилліан.
— Так...
Я розмазую виделкою по тарілці вишневу начинку. Вона нагадує глибокі рани, які я бачив на тілі Челсі, і в мене зникає апетит.
— Утім, я думаю, що поспішати не варто, — я вказую на своє набрякле обличчя. — Не впевнений, що студентам варто таке бачити першого ж дня.
— А що, є можливість поїхати пізніше?
— Звичайно. Це першокурсники. Багато хто з кафедри зможе мене замінити, це неважко.
Насправді все геть не так. Можливо, мені би вдалося вмовити декана виписати лікарняний на день чи два, якщо знайдеться хтось на підміну, та відсутність протягом тижня чи більше, ще й на початку семестру — це пряма дорога до звільнення.
Я намагався знайти якийсь вихід, і мій язик сам підказав, що робити. Більш-менш. Може, через те, як мене спитала Джилліан. А може, через образ тіла Челсі в голові й думку, що вбивця Джуніпер досі на волі.
Доведеться повідомити керівництву університету, що на початку семестру я буду відсутній. Я помічаю на серветниці відображення свого обличчя й розумію, що, можливо, офіцер Ґантер зробив мені аж дві послуги.
Докторка Беколл, моя керівниця в університеті, — елітарна інтелектуалка з великого міста, яка вважає, що решта світу повна неотесаних вузьколобих неандертальців. Достатньо буде написати їй електронного листа, пояснивши, що на мене тут напали якісь селюки, і додати одну зі світлин, що я зробив у лікарняному ліжку.
— Отже, Ґасе, що скажете — я зможу винайняти ту кімнату ще на тиждень?
— Щось придумаємо. Якщо допоможеш мені де з чим, я зроблю знижку.
На обличчі Джилліан проступає ледь помітна посмішка.
— Що ж. Мені треба обслужити кілька столиків. Рада, що ви, можливо, залишитесь у нас трохи на довше.
Ґас дивиться, як вона йде, потім повертається до мене.
— Що плануєш із цим робити?
— З чим?
— Ти що, без мікроскопа далі свого носа не бачиш? Дівчина на тебе запала.
— А. Вона чудова. Та я не затримаюсь тут надовго.
Він підводить погляд до стелі й хитає головою.
— Ти найтупіший розумник, якого я зустрічав у житті. Почасти саме тому ти їй і подобаєшся. Це не буде довготривалий роман. Так, щаслива близькість, що протриває стільки, скільки їй відведено.
Я нервово озираюся через плече, щоб упевнитись, що вона нас не чує.
— Я тут не для цього.
— Ну, як знаєш. То для чого ти тут?
— Дізнатись, хто вбив Джуніпер та Челсі.
— І все? У штаті тисяча правоохоронців, але вбивцю знайти збираєшся саме ти?
— У штаті тисяча правоохоронців, і жоден навіть не вірить, що убивця існує. Я починаю думати, що його не так вже й важко знайти, якщо знати, де шукати.
— А тоді що?
— Тобто?
— Знаходиш ти вбивцю. Що тоді? Заарештуєш? Підеш до газет? Уб’єш його?
— Господи. Та я ж не Бетмен. Я... не знаю. Повідомлю поліції.
— Тій самій поліції, що вважає тебе пришелепком і вірить в епідемію ведмедів-убивць?
— Не знаю.
Ґас не зводить із мене очей, і я почуваюся як мала дитина.
— Це не наукова робота. І стислим висновком та графіком усе не закінчиться. Ти кажеш, що знайдеш убивцю і розповіси світові, хто він. І за цей час заглянеш під камені, які не хочуть, щоб їх чіпали. Поглянь на своє обличчя.