— Не певен, що розумію, про що ви...
— Чорт із ним. Може, тебе вже шукає якийсь із хлопців Челсі? Ніхто не сіпався, коли ти розповідав, що знайшов тіло?
— Що ви таке говорите?
— Я ж казав, що це місце — гнійник. Тобі двічі надерли дупу за те, що пхав свого носа куди не слід. А що буде, як ти підберешся ближче?
— Не знаю.
— У тому і проблема, Тео. Ти бачиш лиш те, на що звертаєш увагу Припустімо, ти підеш по ведмежих слідах і знайдеш самого ведмедя. Тоді що?
— Я просто маю бути обачним.
— З цим ти вже облажався. Хочеш пораду? Позагравай із Джилліан. Зводи її завтра в кіно. Поцілуй її як слід, якщо вона не злякається твоєї набряклої мармизи, нагадай їй, що вона приваблива жінка, а тоді повертайся до університету й у понеділок вранці знову ставай професором. Може, одного дня напишеш про те, як знайшов тіло Челсі. Кінець історії.
— Я не можу все це покинути, — вигукую я у відповідь. — Спочатку Джуніпер. Тепер Челсі. Хто ще там може бути? Ким же я маю бути, якщо просто все це полишу?
— Живою людиною.
— Я надто довго нічого не робив.
— Якщо залишишся, з професором доведеться попрощатися.
— Як це взагалі розуміти?
Ґас вказує пальцем на моє обличчя.
— Ти срана жертва. Нещасний випадок сповільненої дії, що ось-ось має статися. Якщо чесно, я не маю сумнівів, що ти здатен знайти цього убивцю. Але це мене й лякає. Боюся, ти підеш шукати якісь зачіпки й це буде останнім, що ми про тебе почуємо. Якщо ти маєш рацію стосовно того, що чи хто це зробив, то тіла не буде. Не буде й місця вбивства. Ти просто перетворишся на статистику.
Він киває у бік Джилліан.
— І щовечора ми з нею сидітимемо тут, дивитимемось у вікно й думатимемо про те, що з тобою сталося. І розумітимемо, що ти лежиш мертвий у неглибокій могилі чортзна-де.
— Ви сказали, що якщо я залишуся, з професором доведеться попрощатися. Що ви маєте на увазі?
— Тут не місце професору. Якщо вирішиш затриматись, маєш думати як мисливець. Ти більше не сторонній спостерігач.
— І як мені це зробити?
— Для початку я дам тобі свій дробовик. Також слід почати носити з собою пістолет. Трохи попрактикуємось у стрільбі, аби впевнитись, що ти не вб’єш себе. А завтра зранку я тебе розбуджу й побоксуємо. Я хоч і старий, та, гадаю, зможу навчити такого недотепу, як ти, краще блокувати удари.
— Я це дуже ціную.
Ґас хитає головою.
— Утім, цього буде недостатньо. Єдиний спосіб перестати бути жертвою — почати мислити як убивця. А я не вірю, що в тобі це є.
Розділ 47
Баєсові ймовірності
П’ять днів потому сонце пірнає в долину на заході, вирізьблюючи з помаранчевого світла, що згасає, довгі тіні, тоді як я занурюю свою лопату в землю й починаю копати п’яту яму, запевнюючи себе, що після цієї вже точно час закруглятися.
Два роки тому з’явився рапорт на зниклу безвісти дев’ятнадцятирічну Саммер Озборн. Вона жила в місті Сільвер-Рок, трьома милями вниз дорогою від Гудзон-Крика. Моя програма виокремила цей район як такий, де з високою ймовірністю можна знайти сліди вбивці.
Саммер не падала соціальною драбиною так низько, як Челсі, і тому її зникнення видається ще підозрілішим.
Я приїхав аж сюди, щоб перевірити, у чому ж річ — мені з Челсі пощастило чи МААТ таки щось надибала. Глибоко в душі я знаю, що це не випадковість, проте науковець у мені прагне перевірити свою гіпотезу.
Коли МААТ поставила тут велику червону мітку, я вирішив поцікавитись і пошукати, чи є рапорти про зниклих безвісти, що підходять під профіль. За останніх десять років таких рапортів було шість. Останнім був рапорт Саммер.
Інша причина — те, що слідство у справі Челсі стоїть на місці. Ніхто нікуди не поспішає. Було опубліковано попередній звіт щодо можливого нападу пуми або ведмедя, а її тіло відіслали в Бозмен для проведення додаткових аналізів.
Годі з мене бути психом і бігати поліційними відділками з навіженою історією про вбивцю, який маскує свої злочини під напади тварин.
Моя єдина мета — зібрати стільки доказів, скільки зможу. Наразі це означає знайти ще одне тіло.
Я припиняю копати й оглядаю ліс навколо. До шосе всього двісті футів, проте здається, ніби ціла тисяча миль.
Дробовик Ґаса лежить у межах досяжності в моїй дорожній сумці, а за поясом у мене його пістолет. Мене не довелося довго вмовляти взяти зброю з собою.
Задля власної безпеки я вистріляв цілу коробку набоїв, щоб упевнитись, що я таки не забув, як тримати зброю в руках. І хоч я певен, що зможу відвести приціл від себе, не знаю, чи вистачить мені спритності чи психологічної готовності вистрелити. Втім, хоч якийсь захист — це краще, ніж узагалі ніякого. Якщо я зустріну тут убивцю, мій звичний балончик спрею проти ведмедів навряд чи допоможе.
Ясна річ, шанси випадково наштовхнутися на нього в лісі просто астрономічні. Випадково...
Я викопую ще один шар землі й бачу брудний шматок фіолетової тканини.
Усе в моєму тілі завмирає. Немає збудження від усвідомлення правоти. Лише всеохопний жах.
Я кидаю лопату й натягаю пару латексних рукавичок, щоб рити руками.
Коли я обережно відкидаю землю навколо тканини, починають вимальовуватись обриси голови. Тканина — це футболка. Я її тягну, і на мене дивиться бліде мертвотне обличчя з молочно-блакитними очима, що так нагадують колір неба цього ранку. На обличчі пасма білявого волосся — ніби тільки й чекають, що вона ось-ось їх прибере.
Я очищаю тулуб від землі, відкриваючи голе тіло з темними, забитими землею ранами на маленьких грудях.
Черевна порожнина Саммер розпорота, і нутрощі — огидна смердюча маса роздутих кишок — вивалені назовні.
Треба взяти зразки, але я мушу зробити перерву. Ці очі — це для мене занадто. Вони мали б розкластись куди більше, та футболка й хімічний склад ґрунту в цій місцині якимось чином їх зберегли. Здається, ніби вона все ще бачить те, що побачила востаннє перед смертю.
Я роблю крок назад і спираюсь на дерево, переводжу дух, намагаюся заспокоїтись.
Будь науковцем, Тео. Зараз їй не треба людина, яка її оплакуватиме. Їй треба людина, яка знайде вбивцю.
Я повертаюся і стаю навколішки, щоб продовжити розкопувати тіло.
Зчищаю землю з її рук і думаю про те, як у дитинстві мати купала Саммер і обтирала рушником. Якби вона знала, яка доля спіткає її дівчинку, чи відпустила б її коли-небудь від себе?
Руки закляклі, як я й очікував. Я підіймаю праву догори, щоби сфотографувати глибокі рани і взяти зразок тканин. На якусь мить рука приховує її моторошні очі. Та коли я опускаю руку, вони знову дивляться в небо — ніби шукаючи відповідей у бога.
Вдома нікого нема, сонечко. А якщо і є, йому начхати.
У мене сіпається вухо, і здається, що за мною стежать. Я намагаюся проаналізувати це відчуття — ніби морозець пробігає по спині.
Спочатку я повільно оглядаю навколишні дерева. Коли упевнююсь, що переді мною лише ліс, злегка повертаю голову.
За сорок футів від мене на пагорбі у трьох парах очей відблискує призахідне сонце.
Вовки.
Великі.
Певно, вчули запах трупа ще задовго до того, як я докопався до футболки. Приманені смородом, вони зібралися спостерігати й вичікувати.
Я не можу її тут лишити. Челсі я закопав, бо навколо не було нічого, що могло б її викопати.
Щойно я піду, неважливо, наскільки глибоко закопавши чи чим укривши тіло, вовки його дістануть. Вони знають, що вона тут.
Я мушу взяти її з собою.
Поки я повністю її відкопую, сонце вже сідає. Я кладу ліхтар на краю ями, спрямувавши світло на вовків, та поки я не дивлюся, вони зникають.
Коли я обережно підіймаю тіло й тягну до шматка брезенту, що розстелив поруч, то помічаю сріблясті очі, які стежать за мною з набагато ближчої відстані.
Вони обійшли мій конус світла і стоять усього за кілька ярдів.
Зазвичай вовки лякаються людей, і напади стаються вкрай рідко. Не певен, чи враховано в цій статистиці випадки, коли людина сама серед лісу поруч із напіврозкладеним трупом.