Я беру необхідні зразки й роблю знімки, потім закопую її назад, лишаючи ще один помаранчевий прапорець для поліції.
Місце останнього спочинку Стефані Ґрант — під групою змішаної рослинності, як це було і з рештою. Тепер я доволі легко їх помічаю. Достатньо порівняти схему росту рослин із часом, коли дівчата зникли безвісти. Все сходиться надзвичайно точно. Наш убивця має власний ідеал жертви та місця, де краще за все їх ховати. Я знайшов Стефані, стоячи на пагорбі й просто дивлячись перед собою. Її тіло майже покликало мене саме.
Мене вже ніщо не проймає. П’ять мертвих дівчат. Кожна зникла й майже забута.
Бути першим, хто їх бачить, хто взагалі дізнається про їхнє існування, — дуже тяжко.
Кожна червона цятка на фіолетовій стрічці мапи МААТ виявилась достовірною. І це свідчить про дещо вкрай жахливе.
Зі статистичної точки зору, коли твої ймовірні підрахунки кожного разу влучають у яблучко, щось негаразд. І річ не в тому, що МААТ так точно все визначає — а в тому, що тіл набагато, набагато більше, аніж червоних цяток.
МААТ показує лише ті, що мають імовірність дев’яносто відсотків та більше. Щойно я налаштовую показник на п’ятдесят і більше відсотків — переді мною моторошна картина.
Два десятки моїх цяток перетворюються на сотні.
Я навчився знаходити один тип поховань. Та що як у вбивці є й інші шляхи утилізації тіл? Можливо, я знаходив тіла після імпульсивних вбивств — ті, які він просто не встиг приховати краще.
Та попри все, здається, він доволі добре вправляється.
У Монтані мільйон жителів, і щороку сюди з’їжджається ще більше туристів. Крім того, штатом проїжджає чимало людей, що перетинають країну й подорожують до Канади чи назад.
Пильному оку неважко було б помітити вразливу жертву — найбільш підхожу для того, аби щезнути без зайвої метушні.
Так само, як я призвичаївся виявляти низини та групи рослин, що свідчать про поховане тіло, убивця може з одного погляду оцінити, наскільки жертва вразлива.
Це можуть бути зовнішні ознаки наркотичної залежності. Або ж він може стежити за жертвами й переконуватись, що у них немає близьких родичів чи друзів у цій місцевості.
Страшно подумати, що ця навичка у вбивці може розвиватися й розвиватися, аж доки він не стане цілковито безстрашним.
Доки я утрамбовую землю навколо могили Стефані й ставлю прапорець, мене пронизує усвідомлення.
Украй важливо не зупинятися і далі знаходити тіла. Втім, не отримавши їхніх ДНК, не знайшовши збігу, за якимось недбало залишеним доказом убивцю не впіймати.
Я маю зрозуміти, як убивця мислить. Маю дізнатися, чому він це робить.
Під землею цього не знайти. Я маю йти його слідами й бачити те, що бачив він.
Я маю сам удати вбивцю.
Розділ 50
Антрополог
Минуло десять днів, відколи мене виписали з лікарні, і відтоді я ігнорую листи від свого керівництва. Я боюся навіть читати, про що в них ідеться. У моєму розслідуванні з’явився значний поступ, та я потребую більше інформації.
Доктор Сівер, антрополог середнього віку, який викладає в Університеті штату Монтана, веде мене вниз сходами до підвалу, де зберігаються його зразки.
— Хочете побачити кльову штуку? — питає він, кидаючи на мене через плече трохи лиходійський погляд.
Я натрапив на його ім’я, коли шукав інформацію про ритуальні вбивства у регіоні. Сівер, виходець із Корнелльського університету, наразі бере участь у міждисциплінарному дослідженні, присвяченому вивченню насильства та людської культури. Він мене зацікавив, бо написав статтю, в якій порівнював сучасні вбивства з історичними прецедентами.
Ми досягаємо останньої сходинки й підходимо до вузького проходу між рядами шаф. Декількох лампочок замало, аби розсіяти загальну темряву.
Повітря затхле від запаху гниття. Це анахронізм порівняно з сучасними лабораторіями з клімат-контролем та вакуумними сховами.
— Справжня лабораторія нагорі, у Музеї Скелястих гір. Утім, насамперед вона палеонтологічна. Періоду ще до голоцену. Наше дослідження, звісно, охоплює і цей період, однак, більшість зразків порівняно сучасні.
Сівер заводить мене до маленької кімнати з верстаком. В окремих пластикових коробках лежать п’ять черепів. Колір кістки варіюється від темно-коричневого до майже хімічно вибіленого.
— Ось, надіньте рукавички й погляньте.
Він дістає перший череп і дає мені.
— Що ви можете мені про нього сказати?
Череп майже цілий, не вистачає лише щелепи. Лобова частина трохи затовста й вилиці ширші, ніж у середнього європейця, але в цілому череп видається сучасним.
— Азіат?
— Правильно. А як щодо цього?
Сівер вкладає мені до рук інший череп. Цей має схожі риси, з трохи вищим чолом.
— Індіанець?
— Знову правильно.
Третій розгадати вже не так легко, та, здається, це житель тропічної Африки. Четвертий — Центральної Європи, а останній — Південно-Східної Азії.
— Найвищий бал за виявлення загальної етнічної належності, докторе Крей.
— Я слухав чимало курсів з антропології.
— Утім, не бачите лісу за деревами, — відповідає він.
Я знову оглядаю черепи, намагаючись второпати, що ж пропустив. Сівер дістає той, що лежить посередині, і знову кладе мені до рук. Нічого нового для мене у вигляді цього обличчя. Це череп європейця — за всіма ознаками. Я шукаю інші риси, перевіряю зуби на предмет можливих відхилень. Нічого не помічаю.
Я розвертаю череп і дивлюся на потиличну кістку. У різних рас існує співвідношення між товщиною і формою. У білих часто трапляється статевий диморфізм — різниця між самцями й самицями — за ознаками цієї кістки.
Трохи вище я помічаю те, що намагається показати мені Сівер: велику тріщину. Я перевіряю решту черепів і знаходжу схожі травми.
— Їх усіх було вбито.
— Саме так. І всіх однаково: травма від удару тупим предметом по потилиці. У бою таку не отримаєш. Так вбивають людину що схилилась на колінах або ж лежить лицем до землі. У моєму дослідженні близько двадцяти п’яти відсотків смертей у доісторичних похованнях були насильницькими. З точки зору статистики, якщо не брати до уваги дитячі захворювання, головною причиною смерті було вбивство однієї людини іншою.
Це було нормою, аж доки не почало розвиватися сільське господарство. Ба навіть тоді насильство нікуди не зникало аж до доби розуму. І насильство це вчинялося не декількома статистичними одиницями. Це робили звичайні люди. Колись я міг би тримати цю людину, доки ви били б її по потилиці.
Мені неспокійно від того, яким легковажним тоном Сівер про це говорить. Таке враження, що він не раз уявляв собі такий сценарій.
Він складає черепи в ряд. Їхні порожні очниці витріщаються на нас.
Сівер вказує на черепи, розповідаючи про кожен по черзі.
— Цього вбили шість тисяч років тому там, де нині Угорщина. Ось цей помер три тисячі років тому в Китаї. Цей — тисячу років тому у Вайомінґу. Ось цього мені надіслали з проекту «Геноцид». Це жертва з масового поховання у Дарфурі п’ятирічної давності. Останній знайшли в лісі в Колорадо двадцять років тому. Ми досі не знаємо, хто це і як саме їх було вбито.
— Жорстоко, — відповідаю я.
— Ні, докторе Крей, — Сівер хитає головою. — У тому й суть. Я бачив значно жорстокіші смерті. Ці ж — гуманні. Їх убили безпристрасно. В мене є інші черепи й кістки зі слідами надрубів та ножових ран, завданих уже після того, як жертва померла. Є ключиці зі слідами від зубів, і річ не в канібалізмі — хтось намагався загризти людину до смерті після того, як та втратила здатність захищатися. Я можу показати такі місця убивств, від вигляду яких знудить найжорстокішого командувача нацистського концтабору.
Він киває в бік черепів.
— Це звичайне вбивство. Вас цікавить дещо інше.
— А в чому різниця?
— Це убивство мало на меті вирішити проблему. Вас цікавить таке, що було вчинене просто з бажання убивати. Ви розлучаєтеся з дружиною, бо не любите. А вбиваєте її — бо ненавидите.