Той, хто вбив Джуніпер, безсумнівно, насолоджувався процесом. Він міг задушити її чи перерізати горло. Але ж ні. Його метою був сам акт убивства. Що повертає мене до методу.
— Ви чули колись, щоб убивство нагадувало напад тварини?
— Щоб його маскували опісля?
— Ні. Щоб убивали так, як убила б тварина.
— Практично всі акти навмисного вбивства в час війни пов’язані з певним тваринним символізмом. Тваринні талісмани для окремих військових частин. Носіння кігтів та зубів тварин. Доісторична людина могла носити шкуру іншого хижака, щоб перейняти його сили.
— А як щодо самого акту вбивства? Чи є випадки, коли хтось свідомо використовує тваринні методи вбивства?
— Гм, це вже важче. Перш ніж вийти до савани, ми були опортуністичними всеїдними й харчувались лише тим, що значно менше за нас самих. Довелося винайти спис та метальні снаряди, позаяк наші зуби та нігті не були адаптовані для полювання. Імітування було би вкрай неефективним для вбивств, за деякими винятками.
— Винятками? Якими, наприклад?
— Певна зброя, що нагадувала б напад тварини.
— Це яка?
— Ходімо.
Розділ 51
Зуби акули
Сівер веде мене до іншої частини підвалу та дістає з найвищої полиці запилену картонну коробку. Відкриває її й виймає пласку палицю, з боків якої стирчать білі трикутні зуби. Вона нагадує лезо бензопили.
— Гавайці називають це лейомано. Замість лез вони використовували зуби тигрової акули. Чимось нагадує обсидіанову палицю макуаїтль, якими користувались у Мезоамериці. Її знайшли в кургані в Іллінойсі. Це зуби білої акули. Аби вторгувати їх, будівельникам курганів[26], вочевидь, довелось чимало мандрувати.
Сівер передає мені палицю. Кінчики зубів досі гострі. До біса боляче було би відчути таке на своєму тілі.
— Найдивніше, що деякі антропологи вважають цю зброю гуманнішою за меч, запевняючи, ніби ті, хто нею користувався, були значно добросердішими, аніж прийнято вірити. Насправді ж таку зброю створювали за нестачі заліза чи бронзи. Поранившись нею, помираєш від інфекції через сотні порізів, які не залатати, як одну просту рану.
Я віддаю йому палицю.
— Не думаю, що хтось переплутає смерть від такої зброї з нападом акули.
— Ні. Для гавайців це мало скоріше символічне значення. Ви говорите про практичніші приклади?
Сівер повертає зброю до коробки, кладе назад на полицю і відходить.
— Огляньмо ще кілька рядів.
Сівер дістає з шухляди довгого вигнутого ножа.
— Це керамбіт. Зроблений за формою кігтя. Доволі практичний. Осучаснені версії можна знайти в більшості магазинів, де продають ножі.
Він порпається в іншій шухляді та знаходить металеве руків’я з гострими кігтями.
— Це верхня частина чжуа, пазуристої штуки, якою стягували вершників із коней і видирали щити.
Я роздивляюся гачки на кінці. Схоже, але не лишило б таких глибоких ран, що я їх бачив на тілах.
Ми переходимо до іншої шафи, і Сівер копирсається в кількох коробках, перш ніж знайти, що шукав.
— Чули колись про багх нака? Загалом із Індії, проте в інших культурах бували свої варіації. У XIX сторіччі раджа змушував людей битися ними, аж доки не починала злазити шкіра.
Він розгортає шматок тканини й дістає набір металевих кастетів, із яких стирчать по чотири довгі леза.
Я приголомшений. Хоч і уявляв собі, якою зброєю міг користуватися вбивця, проте гадки не мав, що колись вона була в широкому вжитку.
— Ось, — каже він, простягаючи мені кастети. — Потримайте. Під час Великої різні в Калькутті такі давали індуським дівчатам для самозахисту.
Я стискаю кастет у руці. Пазурі висовуються з-поміж моїх пальців на цілий дюйм. Мені легко уявити, як певна модифікація з лезами, мов у керамбіта, лишає на тілі сліди, подібні до звіриних пазурів. А якщо прикріпити справжні ведмежі пазурі, схожість буде ще виразніша.
Я підношу багх нака до світла, і перед очима з’являються рани на тілі Челсі. Виймаю кастет із руки і кладу його. Кажу Сіверу, що хочу зробити кілька знімків, та насправді я просто більше не хочу торкатися кастета.
— А ви чули колись, щоб щось подібне використовували для вбивства? Тут? У США? — запитую.
— Я б не здивувався, якби якийсь фанат бойових мистецтв напав із таким на сусіда по кімнаті — втім, не чув. Щоб убити цим людину, треба бути дужим.
Я думаю про глибокі порізи на тілах дівчат.
— Наскільки?
— Не знаю. Але достатньо дужим, аби пробити артерію.
Я знову беру кастет у руку і фотографую його на телефон під різними кутами.
— Дякую, докторе Сівер. Останнє питання. Ви чули, щоб хтось колись переплутав напад людини з нападом тварини?
— У Франції кілька століть тому відбулася серія вовчих нападів, які насправді могли бути справою рук людини. Це послугувало розвитку легенд про вовкулаку в регіоні.
— А тут, у нас?
— На кшталт вендіґо?
— Назву чув. Та мені про це мало що відомо.
— Легенда алгонкінських племен. Напівлюдська істота, що пожирає людей. Корінні народи сприймали його вкрай серйозно. Проте зв’язок тут більше з канібалізмом. Ви це маєте на увазі?
— Не зовсім. Але варто буде почитати. Я лише цікавився, чи не чули ви про випадки, коли б людину плутали з твариною у наш час.
— Ні. Про нещодавні не чув.
— Що ж, у такому разі дякую за приділений час.
— Хіба що ви вважаєте нашим часом і 1980-ті роки.
— Перепрошую?
— Монстр із Куґар-Крика. Містечкова легенда, та за її мотивами встигли зняти декілька тих дурнуватих документалок для кабельного телебачення.
— Чекайте, а про що там ідеться?
— Я переїхав сюди дещо пізніше, та свого часу це було щось на кшталт місцевого біґфута[27] чи людини-метелика[28]. Туристи з Ред-Гука розповідали, що бачили, як ночами навколо їхніх наметів щось скрадається. Здається, була навіть якась стрілянина. Погано пам’ятаю. Ці історії не сходили з язиків. А потім усе якось забулося.
— То що ж бачили ті туристи?
— Людину, що ходила на чотирьох. Мов велика кішка. Чи навпаки. Покопирсайтесь в інтернеті, упевнений, щось знайдете.
— Воно хоч раз на когось напало?
Сівер знизує плечима.
— Можливо. Здається, був один випадок, коли туристу пошматували груди.
Він проводить рукою уздовж свого тіла, і цей рух нагадує мені про рани, які я так часто бачив за останні кілька днів.
— Дякую, докторе Сівер.
Я лишаю антрополога в його підвалі з черепами та знаряддями вбивства.
Розділ 52
Нерозкрита справа
У червні 1983-го група з сімнадцяти туристів, більшість із яких нещодавно закінчили Чілтонську школу, вирушила до національного парку «Біверхед». Першої ж і єдиної ночі цього турпоходу дещо трапилось. Деталі варіюються в різних свідченнях, що їх мені вдалося знайти в бібліотеці поблизу Ред-Гука, та загальна історія більш-менш сходиться.
Туристи провели кілька годин у поході лісом до віддаленого джерела. На шляху декому здалося, ніби за ними стежить велика тварина — чи то ведмідь, чи то пума.
У цьому регіоні й раніше повідомляли поліції про істоту, що вистежувала людей у лісі. Вона нібито ставала на задні лапи, аби слідкувати за жертвами, а коли її помічали — шугала в кущі.
За повідомленнями туристів із Чілтонської школи, вони бачили щось високе й пластичне, надто миршаве, як на ведмедя. Хоч ніхто його чітко й не розгледів, ішлося по шкуру світлішого коричневого чи брунатного кольору, аніж буває у чорних чи бурих ведмедів.
Розмістивши намети, троє туристів подалися до лісу по дрова. Вони поспіхом повернулися, коли один помітив велику кішку, що спостерігала за ними, сидячи на колоді.
26
Будівельники курганів — загальний термін на позначення жителів США до приходу європейців, які споруджували різного роду земляні кургани для своїх поховань.
27
Біґфут — ссавець, схожий на людиноподібну мавпу що, як вважають, мешкає у лісах Північно-Тихоокеанського регіону Північної Америки.
28
Людина-метелик — істота-криптид, яку, як вважають, спостерігали в місті Пойнт-Плезант у Західній Вірджинії в 1960-х роках.