Той турист заявляв, що кішка намагалася його наздогнати, а коли він озирнувся, то просто перед собою побачив сяючі жовті очі.
Інші йому не повірили, сприйнявши історію за розіграш або ж, мовляв, йому привиділось, і то була звичайна пума, тож вирішили, що задля безпеки достатньо просто ходити групами.
Одразу кілька туристів повідомили, що десь після другої ночі, коли вже всі полягали спати, їх розбудив звук — щось прокрадалося повз їхні намети.
Один хлопець узяв із собою в похід рушницю і вийшов перевірити, втім, нічого не знайшов.
Десь після третьої увесь табір прокинувся від крику.
І тут версії починають розходитися.
У «Справжніх історіях про гірських істот» ідеться про те, що велика, схожа на кота істота, пересуваючись на двох лапах, намагалась витягти з намету дівчину, і цьому завадила група туристів, одного з яких та істота пошматувала до смерті й забрала до лісу.
На сайті «Таємниці Біґ-Скай» повідомляють, ніби випускники бачили примару індіанця, що стояв на краю наметового містечка й наказував великому хижаку атакувати туристів, а потім зник так само раптово, як і з’явився.
Ресурс «Зустрічі з ангелами» повідомляє, ніби хлопці з групи застали дівчат, коли ті злягалися з якимись примарами — напівчоловіками-напівкотами, і між ними спалахнула сутичка.
Мабуть, найточнішу інформацію — принаймні ту, що найбільше відповідає свідченням туристів — розміщено у статті журналу «Монтанський слідопит» із подробицями зустрічі та заявою, що один із випускників отримав травму, коли істота залізла до нього в намет. До статті додано чорно-білу фотографію чотирьох випускників, що сидять на дивані та жваво розповідають свою історію.
У виразах їхніх облич криється щось дивне — це вираз хитруна, що намагається не викрити свого підколу, або ж спантеличення й незручність від надлишку уваги. З манери написання статті чітко видно, що ставлення журналіста було не надто серйозним.
І, здається, так сприймали їх усі, за винятком авторів скандальних книжок, які я знайшов у бібліотеці.
Такою історією легко знехтувати. Маємо групу підлітків у лісі, заздалегідь налаштованих на приколи. Додаємо що б вони там не пили чи не курили й отримуємо ідеальну можливість роздмухати бозна до чого звичайну зустріч із твариною.
Та коли я дивлюся на знімок зі статті, вираз обличчя темноволосої дівчини, що сидить на краю дивана, чимось зачіпає мене. Вона має такий вигляд, як почувався я сам, уперше відповідаючи на питання детектива Ґленна, — збентежений і наляканий.
У підписі до фото її ім’я зазначено просто як Елізабет Л. Не знаю, що тієї ночі бачили решта випускників — може, вони справді лише намагалися прославитися, та дівчина мала погляд людини, яка бачила таке, що воліла би забути.
На жаль, ім’я та перша літера прізвища мені мало чим допоможуть. Хіба що...
Я підводжуся з-за столу й питаю бібліотекарку, чи зберігаються в них шкільні випускні альбоми.
За десять хвилин повертаюся за стіл із трьома томами щорічного альбому «Чілтонських чемпіонів», шукаючи на їх сторінках Елізабет Л.
Її знайти неважко. У кожному випускному класі всього-на-всього близько п’ятдесяти учнів.
Її обличчя я впізнаю одразу. Вона усміхається і дивиться у щасливе майбутнє, така несхожа на нажахану дівчину з іншого знімка.
У шкільному альбомі її прізвище зазначено як «Лі». Найкраща подруга — Бренді Томпсон, а улюблена цитата — «Волоцюги, як ми, крихітко, народжені бігти»[29].
Пошукавши в інтернеті, я знаходжу Елізабет Лі Коллінз, яка живе в місті Лодж-Пайн. З майнового реєстру я беру адресу. Коли вводжу її в пошукову систему, бачу номер телефону Служби постачання аквакультури в Лодж-Пайні — що, як я розумію, означає продаж обладнання фермам із розведення риби.
Тепер я маю її номер. Утім, чи варто телефонувати? Ганяючись за історіями про монстра з Куґар-Крика, у пошуку вбивці я далеко не просунусь. Якщо бігатиму за кожною шаленою міською легендою у Південній Монтані, то помру від старості, перш ніж встигну знайти щось варте уваги.
Ця історія видається безглуздою, особливо враховуючи, наскільки по-чудернацькому звучать деякі з їїі версій, — індійські примари, тваринні оргії, — та все ж... є щось у наляканому погляді юної Елізабет. Я хочу дізнатися, що вона бачила.
Імпульсивно я набираю номер і проклинаю себе, бо заздалегідь не придумав, що ж казати.
— Служба постачання аквакультури. Чим можу вам допомогти?
Жіночий голос.
— Елізабет Лі?
— Тепер уже Коллінз.
— Вибачте. Так, звісно. У мене досить, гм, незвичне прохання. Я займаюсь одним дослідженням і хотів би поставити вам декілька питань.
— О боже. Ви про ту істоту з Куґар-Крика, чи не так?
— Ем, так.
— Слухайте. То був розіграш, який влаштували кілька моїх друзів. Щойно почали знаходити жертв нападів тварин, я знала, що мені обов’язково зателефонують. Мені нема чого додати.
— Розіграш?
— Так, — каже вона доволі твердо. — Якщо хочете дізнатися більше, гадаю, вам слід запитати того божевільного професора, який знаходить тіла.
Я навіть не усвідомлював, який про це пішов розголос.
— Звідки вам про це відомо?
— Мій чоловік — коп. Про це всі знають. У будь-якому разі поговоріть із професором.
— Я і є той професор.
— Перепрошую?
— Тео Крей. Це я знаходжу тіла.
Елізабет робить паузу, перш ніж відповісти.
— То це ви знаходите тих дівчат?
— Так, мем.
— І що, на вашу думку, їх убило? — питає вона.
— Людина.
— Людина?
— З плоті й крові.
— А як це стосується мене?
— Тієї ночі ви щось бачили.
— Я вже сказала: то був розіграш.
— Я дивлюся на фото, зроблене кілька днів потому Дівчина на ньому не вважає це розіграшем.
— Це сталося дуже давно. Вона не надто багато знала.
— Так чи інакше, я хотів би з вами поговорити.
— Чи я вже згадувала, що мій чоловік — поліціянт?
— Так, мем.
— Гаразд, — зітхає вона. — Маєте нашу адресу?
Розділ 53
Тіні
Елізабет із чоловіком живуть у доглянутому двоповерховому будинку на декількох акрах землі. Коли я відчиняю хвіртку мене наввипередки поспішають привітати три слиняві дворняги. Після того як я старанно почухав кожну з них за вухом, сплативши за вхід, вони тікають геть, переслідуючи якогось невидимого ворога.
Елізабет сидить на ґанку, поруч із нею на столі — графин чаю з льодом. Вона трохи кремезніша, ніж на фото, зробленому незабаром після закінчення школи, проте очі та волосся не змінилися.
— Отже, це ви той чоловік, що викопує тіла? — питає вона.
— Гадаю, можна й так сказати.
Елізабет жестом пропонує мені сісти.
— Томас каже, ви втратили подругу?
Як я розумію, Томас — це її чоловік, офіцер поліції.
— Колишню студентку.
— Чула, спочатку вас заарештували як підозрюваного?
— Та ще пригода.
— Вірю. Вірю. Та ви приїхали поговорити про Куґар-Крик. Чесно кажучи, ви марнуєте час. Як я вже сказала, то був розіграш. Ось і все.
Її слова звучать мов заздалегідь підготовлена промова. Я розумію, що для неї це все було неабияким тягарем.
— Для двох людей — не все, — кажу я.
— Перепрошую?
— Двоє людей бачать можливий зв’язок. Я та ви. Коли я зателефонував, ви сказали, що були впевнені — рано чи пізно хтось мав вам зателефонувати. Поки що лише ми так близько знайомі зі справою, і обоє зробили висновок про можливий зв’язок.
— Гадаю, вам час іти. Не хочу спускати на вас своїх собак.
Елізабет вимовляє це не зовсім щиро.
— Щасти вам із цим. Я вже познайомився з собаками.
Вона хитає головою.
— Нікудишні тварини.
Зрештою під натиском моєї впертості вона здається.
— Гаразд. Зрозумійте, на той час я й гадки не мала, що відбувається, а потім мої друзі все перебільшили. Тоді всі решта немов подуріли. Я навіть читала статтю, де говорилося, ніби ми там зібрались на якусь оргію з привидами тварин. Я пішла в ті гори незайманою, незайманою і повернулася, красно дякую.