— Гаразд... деякі еволюційні психологи вважають, ніби в певних ландшафтах ми почуваємося значно комфортніше, аніж в інших. Ось у чому суть дизайну парків. Не в тому, щоб відтворити природні умови, а щоб нас заспокоювати. Маленька водойма серед відкритого простору зі скупченнями дерев, де можна сховатися на випадок появи великого хижака. Саме такі місця ми й шукали, полишивши джунглі й вийшовши до савани. Це намагались відтворити середньовічні пейзажисти, і за цим самим принципом сотні років проектувалися маєтки та садиби. А це місце? Воно зовсім не таке.
— Так. Але, здається, я розумію, чому зграйці тинейджерів захотілося б сюди приїхати. Відчуття повної незалежності від будь-якої влади. Особливо після випускного.
Я зосереджую погляд на тінях, намагаючись уявити власну реакцію, якби побачив когось... чи щось... що за нами стежить.
Тут тисяча місць, де можна сховатися, і за нами, безсумнівно, спостерігають. Назву «Куґар-Крик» це місце отримало від поселенців, що жили тут близько ста років тому. За статистикою, кількість пум, що їх зустрічали люди в цих краях, менша, аніж в інших місцях. Гадаю, це тому, що завдяки назві сюди з’їжджались мисливці. Тому я певен, що про нашу присутність знає не один хижак.
Джилліан зупиняється і закладає за вухо пасмо світло-русявого волосся, затим ковтає води з фляги.
— Ну як, тримаєшся, міський хлопчику?
— Цей міський хлопчик подорожував лісами Белізу, доки ти тут помпонами трусила.
— Помпонами? Софтбол і волейбол. Мені подобалось по чомусь бити. Чим ти займався у Белізі?
— Полював на вбивцю, — відповідаю я.
— Серйозно?
— Куліциди. Комарі. Ми шукали вид, що частіше переносить малярію, ніж інші. Я був студентом, працював із польовим дослідником, збираючи зразки, доки влада намагалась винищити їх у місцях підвищеної небезпеки.
— І як, спрацювало?
— Їхнє місце зайняли трохи менш заразливі види. Якщо говорити з точки зору статистики, ми врятували одинадцять життів. Зрештою, більш істотну різницю було отримано завдяки ефективнішим методам ліквідації.
— Цікаво.
Якийсь час Джилліан простує далі.
— Для тебе це те саме?
— Перепрошую?
— Те, як ти знайшов інших жертв і що робиш зараз тут — це немов полювання на хворобу.
— Я не зовсім епідеміолог, якщо ти про це. Це не моя сфера діяльності. Я будую математичні моделі на основі біологічних систем.
— Ерудит.
— Гадаю, можна й так сказати. Навіть біологія здавалась мені надто обмеженою, тож довелося міркувати, як додати до неї екзотики.
— Тобто?
— Для своєї PhD-дисертації я створив п’ятивимірне середовище, населив його синтетичним життям, а тоді ввів вектори захворювань.
— Навіть не вдаватиму, ніби розумію, що це все означає.
— Проект був дещо амбітним. Я намагався знайти загальні риси між абсолютно різними системами. Те, як картинка зі смішним котиком поширюється в інтернеті, не так вже й відрізняється від того, як поширюється вірус грипу. Я хотів створити складну модель, геть химерну, а тоді пошукати спільні риси.
— І як, знайшов?
— Ще й чимало. Ніщо зі знайденого не було влаштовано в систему — втім, є речі, яких не оминеш. Саме так я знайшов, де закопані інші жертви. Моя модель обрала схеми, що були неочевидними.
— Розумно.
— Та недостатньо. Я зміг дізнатись, де їх поховано, та виявити потенційні місця нападів, проте модель нічого не говорить мені про самого вбивцю.
Джилліан на якийсь час замислюється, а тоді відповідає:
— Тому ми й тут. Якщо це твій убивця на початку своєї діяльності, ти дізнаєшся про нього багато нового.
— Можливо. Хай це навіть із ним і не пов’язано, проте можуть бути певні точки даних, що допоможуть мені краще зрозуміти таку манеру поведінки.
Ми дістаємося до самого низу яру і продовжуємо йти попід щільними кронами дерев. За півгодини — перед нами маленьке джерело, біля якого Елізабет із друзями ставали табором.
Водойма темна й вирує. З одного боку зібралася піна. Подеколи знизу виринають бульбашки. Пахне сіркою, хоч і ледь відчутно.
Місце оточують голі скелі, створюючи своєрідну глибоку кальдеру. Наявність джерела, що парує, наводить на думку про приховану вулканічну активність, а отже, у минулому тут міг бути справжній вулкан.
Я вказую нагору.
— Бачиш, як зубчасті краї скель врізаються в синє небо, мов чорні зуби? В інших місцях, де я бував, такі геологічні формування назвали би пекельною пащею.
— Звучить моторошно, — каже Джилліан, підозріливо їх оглядаючи.
Я дістаю роздруківки супутникових знімків, що приніс із собою. Якусь мить я шукаю, де на мапі ми, і зрештою знаходжу.
— Сюди.
Я пробиваю крізь кущі шлях до скель, Джилліан іде слідом. Ми деремося нагору, аж доки не опиняємося у добрих шістдесяти футах над джерелом. Я знаходжу вузький виступ, на якому ми обоє можемо сісти.
Звідси галявина виглядає порослим травою колом із крихітною водоймою в центрі. Я так і бачу, як навколо джерела розставляють намети: маленькі, аж трохи іграшкові на вигляд, для крихітних людей.
— Ну як воно — сидіти тут нагорі? — питаю.
— Наче бог.
— Чи диявол.
Джилліан киває.
— Гадаєш, він стежив за ними звідси?
— Думаю, він за ними спостерігав упродовж усього шляху. Як і за іншими. Місце під нами... воно особливе. Саме воно могло б стати його територією.
— Його мисливським угіддям?
— І, певно, не на один раз.
Я дістаю з рюкзака термальну мапу й намагаюся зорієнтуватися, на що ми дивимось.
— Що це?
— Рейнджери прочесали галявину уздовж і впоперек, проте так нічого й не знайшли. Але з землі не видно десяток інших місць.
Я помічаю на мапі непримітний відрізок, з прірвою за двадцять ярдів від нас. Там скеля, футів із десять висотою, з кількома розщелинами. Над нею — маленький виступ.
— Потримаєш мій рюкзак?
— Що ти робиш?
— Я шукав місце, до якого не зміг би дістатись ні великий кіт, ні ведмідь. А от примат — зміг би.
— Що саме, виступ?
— Ні. Печеру.
Розділ 57
Лігво
Аби видертись на виступ, я мушу втискати ногу в маленьку розщелину у скелі так, що аж біліють пальці.
Я можу уявити, як пума робить стрибок чи ведмідь підтягується, якщо б їм справді кортіло, та не думаю, що таке відбувалося б хоч скільки-небудь регулярно, враховуючи, що навколо безліч кращих місць для відпочинку.
— Тео? — гукає Джилліан.
— Одну секунду.
Я перекочуюся і переводжу дух, намагаючись не звертати уваги на рани по всьому тілу, що й досі болять.
— Гаразд, — кажу я, урешті сівши.
Судячи з термальних знімків, тут має бути глибокий хід. Зазвичай між скелями є розщелина, що нагадує гострий трикутник. Достатньо широка, щоби пролізла людина.
Я дістаю з кишені ліхтар і свічу в ущелину. Десь за десять футів стіна звертає праворуч — вказує на те, що печера закручується вбік.
— Якщо я не вийду за десять хвилин... іди за допомогою.
— Може, мені піти з тобою? — кричить Джилліан знизу.
— Почекай. Я перевірю, що там.
— Добре. Та якщо за десять хвилин тебе не буде, я заходжу, за допомогою не піду.
Мене охоплює тривожне відчуття, і я озираюся навколо. Не певен, чи я нервую через те, що можу знайти всередині, чи від думки, що лишаю її саму.
Я дістаю пістолет і опускаю донизу, передаючи їй.
— Ось.
— А ти чим захищатимешся?
— Здоровим глуздом.
— І як, часто він тебе останнім часом рятував?
Джилліан відмахується від пістолета.
— Якщо я муситиму йти за тобою, краще хай він буде в тебе.
Сперечатися з нею немає сенсу. Я ховаю пістолет за ремінь і входжу до печери.
Мене одразу обдає запахом. Їдким та вологим. Не можу зрозуміти, звідки саме він долинає. За останні кілька тижнів я не раз відчував, як пахнуть мертві тіла. Це щось інше.
Я глибше занурююся у печеру, минаю вигин ходу, і стіни починають розступатися. Стеля нижчає, та я все ще можу йти, лише злегка пригнувшись.