Підлога — шар землі, що вкриває пласку кам’яну поверхню. Я шукаю будь-які ознаки обжитості, та знаходжу лише камені й кілька сухих гілок, які, певно, занесло сюди бурею.
Тут достатньо глибоко, щоб можна було жити чи принаймні провести кілька днів під час відпустки від убивств.
Я прямую далі, щось шукаючи. Чесно кажучи, не знаю що. Після випадку, про який розповіла Елізабет, минуло понад тридцять років. І навіть якщо припустити, що Куґарець тут бував, мені незрозуміло, що саме слід шукати.
Гаразд, так нечесно. Гадаю, я чекав, що знайду тут гору кісток тих зниклих туристів. А все, що бачу — це брудна підлога.
Через ще десять ярдів, я досягаю дна печери. Щоб упевнитися, я відходжу назад і обводжу ліхтарем усі місця, де підлога сполучається зі стінами, шукаючи маленькі проходи до інших гротів.
Нічого.
Дивний запах нікуди не подівся, проте розкладеними тілами не пахне.
У мене на мапі є ще кілька місць, які слід перевірити, та сумніваюся, що будь-яке з них заслуговуватиме на таку ж увагу, як це. Я розвертаюся і прямую до сонячного світла, що відбивається з-за рогу.
Дійшовши до вигину, вимикаю ліхтар. Я можу дістатись до виходу з печери й так. Утім, щойно я натискаю на ліхтарі перемикач, бачу дещо, що змушує знову його увімкнути.
Воно ледве помітне. Крок ліворуч чи праворуч, і я би пройшов повз. Навівши ліхтар, я чітко бачу всі деталі.
Чотири довгі заглибини — ніби стіну подряпали металевими кігтями.
Слід бути обережним із передчасними висновками, та іншого пояснення я не знаходжу. Здається, ніби, перш ніж виходити на полювання, монстр із Куґар-Крика вирішив заточити кігті.
Я роблю кілька знімків, беру з заглибин кілька зразків, перевіряю інші стіни й вибігаю до Джилліан.
— Знайшов! — кричу я їй донизу.
— Що саме?
— Він тут був! Сліди від кігтів. Чотирьох.
— Як ти знаєш, що це не пума?
— Пуми не лишають шматочків металу, коли шкрябають камінь.
На тлі власного захоплення я помічаю в очах Джилліан неспокій. Для неї все раптом стало справжнім. Вона прийшла зі мною в гори розслідувати легенду багаторічної давнини, та щойно я повернув її до реальності.
— А там було... ще щось? — питає вона.
— Ні. Лише сліди від кігтів. Поліція може більш детально оглянути підлогу.
— Гадаєш, вони погодяться на це?
— Не знаю. Тепер, коли є доказ, цим може зацікавитись чоловік Елізабет.
— Заглибини у стіні?
Я починаю вловлювати хід думок Джилліан. Попри те що важливість знахідки здається очевидною мені, з іншими так не буде — особливо з поліціянтами, які досі переконані, ніби варто шукати тварину.
— Так. Я розумію, до чого ти ведеш. Та все ж ця знахідка може бути мені корисною.
— Гадаю, добре, що більше нічого немає, — відповідає вона, певно, задоволена тим, що печера не заповнена жертвами. — Можливо, це означає, що історії про інших зниклих туристів — вигадки?
— Можливо.
— І там їх ніяк не заховаєш?
— Ні. Там суцільний камінь.
Я оглядаю решту кальдери.
— Не думаю, що тут можна ще де-небудь сховати тіло, не закопавши його.
— А закопане тіло ти можеш знайти?
— Не в такий спосіб, як інші. Минуло надто багато часу.
— Може, тут і немає ніяких тіл.
Я дивлюся, як пара здіймається над джерелом і лине за вітром.
— Так...
— Тео? Тео?
Я повертаюся до реальності.
— Так?
— У чому річ?
Я все ще дивлюся на гаряче джерело. Мене знову огортає тривога.
— Він їх не закопував...
Розділ 58
Екстремофіл
Джилліан спостерігає, як я обходжу кругом ставка. Зовнішні краї мають зеленувато-жовте забарвлення, тоді як центр — це темна порожнеча, поверхню якої іноді проривають бульбашки газу Перші футів із десять глибина невелика, а потім різко збільшується.
Я рукою перевіряю температуру в кількох місцях. З темнішого боку де глибше, вода набагато тепліша. Не пече, а скоріше нагадує теплу ванну.
— Про що ти думаєш? — питає Джилліан.
— Ти знала, що в гарячих джерелах «Єллоустону» знайшли мікроби, які виживали за значно вищих температур, аніж ми вважали можливим? Екстремофіли. Завдяки їм ми припускаємо, що на інших планетах також може існувати життя.
Джилліан окидає мене неспокійним поглядом.
— Ем, чудово. Отже, що, тепер ти вважаєш, ніби ми маємо справу з прибульцями?
— Одну секунду.
Я нишпорю в заростях у пошуках якоїсь великої палиці. Натрапляю на щось на кшталт безформних середньовічних граблів і повертаюся до водойми.
— Ти вважаєш, що там може бути тіло?
Я перевіряю палицею глибину і впевнююсь, що джерело глибшає поступово, як я і очікував.
— У цьому ставку купалися сотні людей, — кажу я гучно, раціоналізуючи хід своїх думок.
— Якби там щось було, його б знайшли, — Джилліан намагається вимовити це, немов доконаний факт.
— Та не у випадку, якщо...
Я замовкаю, позаяк мій розум починає щось намацувати.
Цього не уникнути. Я маю дослідити дно ставка.
Я знімаю футболку і кладу її на колоду. Все ще зосереджений на ставку, починаю розв’язувати черевики.
— Тео... ти туди не підеш.
Я підводжу на неї погляд.
— Вибач, якщо змушую тебе почуватися ніяково. Я в боксерках.
— Ти ідіот.
Я знімаю штани й заходжу у воду. Моя нога вже тепліша за решту тіла. Я прямую далі, доки не опиняюся по груди у воді.
Наближаючись до темнішої частини ставка, я відчуваю, як вода стає все більш гарячою.
— Ну як? — питає Джилліан.
— Непогано тут, на поверхні. А на глибині? Гарне питання.
— Пообіцяй, що не пірнатимеш! Там, певно, і зваритися можна.
На цих її словах на поверхні, поруч із моїм обличчям, лопається бульбашка.
— Технічно так. Та мене лякає не вода.
— Твої екстремофіли?
— Якщо я не повернуся за десять хвилин, іди за допомогою.
— Я піду додому й забуду, що взагалі колись була з тобою знайома, — відповідає Джилліан.
Я набираю повні легені повітря і пірнаю. Що глибше опускаюся, то гарячішою стає вода. Я відчуваю, як ззаду печуть голова та шия. Коли гребу перед собою руками, мої нерви нагадують палючі уколи.
Я молочу ногами, опускаючись ще нижче, і мене накриває стіною ще більш гарячої води. Починають пекти руки, тож я розвертаюся і пливу нагору.
Коли дістаюся поверхні, мені в обличчя вдаряє холодне повітря.
— Господи, — каже Джилліан, сидячи на колоді. — У тебе обличчя червоне, мов буряк.
— Водичка нічого так.
— Задоволений?
Я підпливаю по-собачому ближче до берега.
— Мене тішить думка, що жодна людина при здоровому глузді туди не пірне.
— Чудово. То, може, вилізеш із води?
— Ні. Це лише підтверджує мої підозри. Не подаси мені палицю?
— Щоб ти поштрикав нею, шукаючи трупи?
Джилліан не ворушиться.
— Що ж, якщо не подаси мені палицю, доведеться скористатися зубами. Сама обрала.
— Гидота.
Вона кидає палицю у воду, і та плюхається поруч зі мною.
— Дякую.
Я хапаю палицю за один кінець, штовхаю поперед себе, немов спис, і знову пірнаю. Запливаю на ту ж глибину, що й минулого разу, і простукую палицею дно.
Інший кінець палиці наштовхується на камені та ще щось, що нагадує колоди. Я тримаюсь не більше хвилини, перш ніж починає нестерпно пекти. Знову повертаюся на поверхню, щоб перевести дух і охолонути. Джилліан має не надто задоволений вигляд.
— Ти сама на це підписалася, — кажу я їй. — Я ж попереджав, що тут можуть бути тіла.
— Я не чекала, що одним із них буде твоє. Я не йшла сюди дивитися, як ти варишся живцем, мов омар.
— Зі мною все буде добре.
— Чув про жабу й каструлю киплячої води?
— Це міф. Вони вистрибують. Вони завжди вистрибують.