Звісно, якщо це не зациклені професори, які не вигадали нічого кращого.
Я знову пірнаю і перевіряю дно в іншому місці. Цього разу палиця наштовхується на камінь, і він піддається, відсовуючись, ніби його поклали на ще один камінь. Мушу випірнути, перш ніж зможу продовжити перевірку.
— Чому саме ти маєш цим займатися? — питає Джилліан, коли я з’являюсь на поверхні.
— Мені не вдалося змусити поліцію рушити за три милі від їхнього відділку на пошуки першого тіла. Як гадаєш, що б вони сказали, якби я повідомив, що вийшов на слід монстра з Куґар-Крика?
Я знову пірнаю у воду і продовжую перевіряти дно. Здається, палиця торкається чогось дерев’яного. Підійнявши її, я відчуваю, як вона в щось угрузла.
Я поволі підтягую палицю до себе і простягаю руку, щоб торкнутися того, що наштрикнув. Пальці відчувають ряд чогось зігнутого, схожого на ребра.
Я намагаюся не поспішати з висновками. Це може бути грудна клітка оленя. Проводжу пальцями по спині й перевіряю її на предмет торчкуватих хребців, які бувають в оленів чи ведмедів.
Вони короткі й притуплені. Як у людини.
Я висовую голову з води. Щойно помітивши мене, Джилліан змінюється на обличчі.
— Ти щось знайшов.
— Так...
Я пливу до берега, тягнучи знахідку позаду себе.
Підтягую її до мілини, де вода чиста.
Джилліан присідає, щоб роздивитися грудну клітку.
— Людська?
Я лишаю її у воді й виходжу на траву.
— Дорослої людини. Певно, жінки.
— Решта також там?
— Скоріше за все. Вода чи бактерії проточили з’єднувальні тканини. Треба лишити це тут, доки хтось не дістане як слід. Щойно плоть опиниться на суші, почне розкладатися.
Я оглядаю поверхневі особливості частини скелета й помічаю на ребрах кілька виразних слідів від кігтів.
Джилліан також зауважує їх.
— Це він.
— Безсумнівно.
— А це що?
Я дивлюсь, куди вона вказує. На тлі темної кістки блищить щось металеве. Я помічаю, що в лівій частині ребер застряг якийсь крихітний шматочок. Мабуть, дещо необдумано, та я хапаю його голими пальцями.
Очистивши знахідку від мулу й водоростей, я розумію, що це гострий металевий кінчик ножа. А може, навіть кінчик кігтя.
Я даю Джилліан його роздивитися.
— Це не ведмедя і не пуми. Цього разу вони мусять нам повірити. Мусять.
Розділ 59
Переслідувані
Перші півмилі ми йдемо в повній тиші, обмірковуючи знахідку. Зробивши кілька фотографій, я затягнув грудну клітку назад на середину ставка до прибуття поліціянтів-водолазів.
Коли я виліз, Джилліан подала мені пляшку води, щоб я вмився, і сказала, що не збирається подорожувати лісом разом із людиною, яка смердить, мов бомба-пердюха.
Я оцінив її здатність так швидко оговтуватися після щойно побаченого, а потім до мене дійшло, що, мабуть, не настільки вже це її й схвилювало. Підозрюю, що Джилліан бачила смерть неодноразово.
Хай навіть так, вона все ще насторожі. Поки ми прямуємо вузьким перевалом, я зауважую, що вона час від часу озирається й оглядає гірський хребет.
Повернення видається значно похмурішим, аніж дорога до джерела. Спочатку я списую це на той факт, що ми щойно віч-на-віч зустрілися зі смертю, та потім починаю параноїти.
— Це була чиясь дитина, — каже Джилліан, порушуючи нашу мовчанку.
— Так. Яка зникла, мабуть, на понад тридцять років.
— Як гадаєш, їх там ще багато?
— Так.
— Чому ти так вирішив?
— Це тіло я знайшов без особливих зусиль. Він поклав на груди камінь, щоб опустити тіло на дно. Шанси, що я дістану цей набір кісток з першої ж спроби, були вкрай невисокими. Я певен, є й інші.
— Просто там, у тому ставку, увесь цей час. Усі ті люди, що плавали, бавилися... прости господи, пили воду... і просто під їхніми ногами знаходилось кладовище. Це так неправильно.
— Це було ризиковано.
Джилліан озирається через плече.
— Що ти маєш на увазі?
— Ті тіла могли роздутися від газів і випливти на поверхню. Нерозумно позбуватися їх у такий спосіб. Краще вже закопувати в лісі.
— То нащо він так вчинив?
— Не знаю. Люди збивають мене з пантелику.
— Це не людина.
— О ні, це таки людина. Просто жахлива. Якби мене спитали, я б відповів, що йому подобалась ідея ховати всі тіла в одному місці. Йому, певно, дах зносило від того, що люди купаються у цьому ставку.
— Це огидно.
— Це обнадійливо.
— Що? Як?
— Це був більш ранній етап. Відтоді він порозумнішав, хоч відчував і, певно, досі відчуває певний захват. Достатньо, щоб він почав поводитися недбало. Він схильний до помилок.
Джилліан зупиняється. Я дивлюсь, як на якусь мить вона схиляє голову набік, а тоді продовжує йти.
— Що це було? — питаю я.
— Що саме?
— Ти зупинилась.
— Хіба? Мабуть, щось почулося.
Мене вражає ця напруженість між інстинктами тварини й логікою людини, яка відкидає все, що не вписується у її вузькі категорії сприйняття. Я щойно бачив, як Джилліан щось помітила, а тоді одразу забула, бо не змогла визначити, що саме.
— Ти відчуваєш морозець на потилиці? І як живіт напружився? — питаю я.
— Так. А ти?
— Угу.
— Гадаю, за нами стежать, — шепоче вона, не обертаючись.
Ми продовжуємо йти, не кажучи ні слова. Обоє намагаємось якомога менше виражати зацікавленість тим, що може нас переслідувати, і тримаємо голови прямо, не зводячи очей зі стежки.
За півмилі дерева рідшають. Джилліан шепоче:
— Тут ніде сховатися. Та за наступним поворотом ліс густіший. Якби я була снайпером...
— Саме там би ти й засіла.
— Саме так.
— Іди прямо.
Я даю Джилліан трохи відірватися, а сам потихеньку починаю видиратися на гору. Та не переходжу через вершину, доки вона не мине вигин, сподіваючись, що вся увага нашого спостерігача буде зосереджена на її появі в яру.
Стежка виляє заводдю, дерева утворюють півострів.
Якщо хтось чи щось стежить за нами з-за групи дерев попереду, відійти воно зможе лише через вузьку лісосмугу.
Я вирішую, що краще скористатись прямим підходом, і просто щодуху починаю бігти до дерев, хоч подумки молюся, аби не наскочити на пуму.
Пробігши чверть дороги до лісу, я чую, як десь удалині ламається гілка. Пташки пронизливо клекочуть, і кілька дроздів здіймаються у повітря, несамовито розмахуючи крилами.
За десять ярдів від мене колихаються гілки. Не певен, чи я щойно бачив, як промайнула тінь, чи це лише порухи дерева.
Злякавшись раптом, що випустив із поля зору Джилліан, я біжу до краю півострова й бачу, як вона звертає за вигин.
Вона підводить до мене погляд і піднімає брови. В очах — німе запитання. Я знизую плечима.
Повернувшись, я помічаю клаптик сухої землі прямо під низькими гілками. Чітко видно слід від черевика. Я торкаюся його, щоб визначити рівень вологості. Слід свіжий. Йому менше години.
Я дістаю телефон, щоб зробити фото. Поклавши поруч доларову купюру, щоб порівняти розмір, я усвідомлюю, наскільки великий черевик лишив цей слід. Як мінімум сорок сьомий чи сорок восьмий розмір. Глибина вказує на те, що хто б його не лишив, він важить чимало.
— То що? — питає Джилліан, коли я спускаюся з пагорба і приєднуюсь до неї.
— Знайшов великий слід від ноги. Певно, мисливець.
— Мисливець? Тут не полюють.
— Дійсно. Можливо, турист. Знаю, я іноді намагаюсь уникати людей.
— Так... я помітила. Ти впевнений, що це не наш переслідувач?
— Це висока й кремезна людина. На ніндзя мало схоже.
Здається, моя відповідь її задовольнила, тож ми продовжуємо йти далі.
Обмірковуючи побачене, я дещо розумію: кілька хвилин тому я аналізував, як швидко Джилліан абстрагується від власних інстинктів, а тепер сам запевняю, що нема чого хвилюватися, бо слід, який я знайшов, не відповідає моїм очікуванням.