— Це нелегко казати, та ви ж знаєте, що у вашої матері було проблемне минуле...
— Проституція і наркотики? Так, ви можете казати прямо. Дід із бабою ніколи про це не говорили, та коли батько напивався, все заходжувався переповідати її історію. Я не хочу в це вірити, та, певно, вже змирився. Ви лише маєте розуміти, що я пам’ятаю іншу жінку. Спогадів у мене небагато, та вона завжди була поруч. Вона була справді гарною мамою.
Роберт вказує на столик у кутку.
— Після садочка я часто сидів там і розмальовував. У перервах між обслуговуванням столиків вона підходила й перевіряла, як я вивчив абетку. А тоді... що ж.
Спогади Роберта неабияк контрастують із її знімками з поліції, та я йому вірю.
— Коли ваша мати померла, лікарі помітили кілька дивних рубців. Ви їх пам’ятаєте?
— Можливо. Подряпини від собаки чи щось типу цього?
— Так. Щось таке. Вона не розповідала, звідки вони в неї?
— Мені було п’ять. У цьому віці речі сприймаються просто, як вони є. Може, щось і розповідала. Типу що вони в неї ще з юності.
— З юності? Відколи саме?
— Не знаю. Коли ти малий, то просто вважаєш, що батьки завжди були дорослими. Так дивно... Зараз мені більше років, аніж було їй, коли вона померла. І я все одно сприймаю її як свою маму.
Він замовкає і дивиться у вікно.
— Рубці. Може, вона їх отримала під час гри?
— Під час гри?
— Не знаю. Вона просто про них не розповідала. Взагалі не говорила про своє дитинство.
— Я майже нічого не зміг про це знайти. Що вам відомо?
— У шістнадцять чи сімнадцять років вона втекла з притулку. І на тому все.
— З притулку?
— Так. З прийомної сім’ї. Вона ніколи про це не говорила. Ледь не з самого народження її кидало то з системи, то назад у систему.
— А вам щось відомо про цю прийомну сім’ю? Ким були батьки?
— Ні. Та вони жили десь недалеко. Це я знаю. Вона виросла в цій місцевості.
Цікаво. Слід запитати Мід, чи не дістане вона більше інформації. Якщо саме тоді Сара й отримала ті рубці...
— У вас є якісь підозрювані? — питає Роберт.
— Ні. Як я вже сказав, я не слідчий. Я лише проводжу дослідження.
— Сподіваюся, ви знайдете того, хто її вбив.
— Я також...
Я змовкаю, усвідомивши, що щойно почув.
— Стривайте... ваша мати померла від передозування.
— Так. Але не сама вколола ту голку собі в руку Це зробив хтось інший, впорснувши смертельну дозу.
Я витягую з папки поліційний рапорт і ще раз проглядаю його. Як причина смерті зазначено випадкове передозування. Можливо, Роберту просто важко це прийняти — хоча в його словах було стільки впевненості.
— Ви не думаєте, що в матері стався рецидив?
Роберт вказує на столик, за яким сидів у дитинстві.
— Востаннє, коли я її бачив, то сидів просто там. Вона закінчила свою зміну й вийшла на вулицю перекурити. У моїй присутності мати цього ніколи не робила. Назад вона не повернулася. Два дні потому її знайшли за двадцять миль у мотельному номері.
Його голос гучнішає.
— Моя мати могла багато всього накоїти — була повією, наркоманкою, крадійкою, — та, трясця, матір’ю вона була чудовою. Обожнювала мене. Якби вона хотіла втекти з якимось колишнім і обколотися, то завезла б мене до діда з бабою, а не кидала б там.
Обличчя Роберта сповнене гніву. Не тільки на мене, а на несправедливість цілого світу щодо себе.
— Вибачте, Роберте. Я не це мав на увазі.
Він дивиться на стоянку й заспокоюється.
— Перепрошую. Не минає й дня, щоб я про це не думав. Коли ви зателефонували, я вирішив, що це кінець. Що вони розкрили... як там воно зветься? «Глухаря»? Гадаю, дарма я на це сподіваюся.
— Ні, аж ніяк. Як ви гадаєте, чому хтось міг бажати вашій матері смерті?
— Не знаю. Коли я був малим, то думав, що, можливо, це як у детективних фільмах. Може, вона побачила щось, чого бачити не мала. А тепер? Не знаю. Важко навіть уявити, щоб хтось її ненавидів.
— А що казав ваш батько?
— Нічого. Ми не дуже близькі. Може, він раз чи два говорив, ніби вона просто пішла й обкололася зі своїм хлопцем-наркоманом. Та спитайте будь-кого, хто її знав, і вам скажуть, що вона б мене тут не лишила. Принаймні не з власної волі. Тобто, ну хто залишить тут дитину геть саму?
— Не знаю, Роберте. Не знаю. Та спробую дізнатись, що сталося насправді.
Це не порожня обіцянка. Та щоб її виконати, я маю почати з глибин темного минулого Сари — і, можливо, її першої зустрічі з убивцею.
Розділ 63
Садиба
Джулі Лейн вітає мене на порозі теплою усмішкою на виснаженому обличчі. У темному волоссі, затягнутому бірюзовою стрічкою, ховається кілька сивих пасом, через що важко визначити її вік.
З кінця шістдесятих до початку вісімдесятих у них із чоловіком був дитячий притулок на цій фермі на краю Ред-Гука. Її великий будинок, за яким видніється гора Монтана, оточений високими ялинами, що вирізняються на тлі голих пасовиськ.
— Місіс Лейн, я Тео Крей. Ми спілкувалися телефоном. Я займаюсь дослідженням історії Монтани.
— Так, так, звичайно.
Вона відчиняє двері і впускає мене.
У вітальні, що, здається, застигла в часі з 1970-х, стоїть блідо-помаранчевий диван. Серед поступок сучасності лише телевізор із пласким екраном та iPad, на якому відкритий кросворд.
Я сідаю на диван поруч із її м’яким кріслом.
— Як я вже казав телефоном, я займаюся генеалогічним дослідженням і хотів би поговорити з вами про деяких дітей, що пройшли через ваш притулок.
— Гаразд. Якщо чесно, я мало знаю про їхнє минуле. У нас тут були всякі діти. Білі, мулати, індіанці, змішані. Це не мало значення. Ми лише хотіли дати їм гарний дім і робили для цього все, що було в наших силах.
Хочеться одразу ж перескочити до суті й спитати, чи не було серед тих дітей потенційних маніяків, та я мушу рухатись поволі.
— Якого віку це були діти?
— Ми обирали підлітків. Проблемних підлітків, як казав мій чоловік. Та вони були хорошими.
— Без проблем із поведінкою?
Вона сміється.
— Це ж підлітки. Проблеми з поведінкою були у всіх. Але так вони просто намагалися привернути до себе увагу.
— Зрозуміло. Пам’ятаєте дівчину на ім’я Сара Івз?
На якусь мить вираз обличчя Лейн змінюється, потім вона злегка хитає головою.
— Ні... не зовсім. Чи, може, так? Вона була однією з наших?
— Жила тут на початку вісімдесятих. Два роки. А тоді полишила притулок. Оселилася неподалік.
— Можливо. Може, маєте її фото?
Я показую знімок, що його мені дав син Сари.
— Тут їй років двадцять.
— Так, — каже Лейн, якийсь час роздивляючись світлину. — Тепер пригадую.
— Може, пам’ятаєте про неї щось конкретне?
— Ні, це навряд чи. Повторюся, я не всіх пам’ятаю. Стільки облич. Самі розумієте.
Я бачу, що ця жінка приховує набагато більше, аніж дозволяє собі сказати.
— Я нещодавно розмовляв із її сином. Йому було б дуже цікаво дізнатися, якою мати була в дитинстві.
— З сином? У Сари був син?
Те, як засяяло обличчя Лейн від згадки про дитину і як вона вимовляє «Сара», свідчить про те, що вона була з нею знайома значно ближче, аніж удає.
— Так. Приємний хлопець. Це він дав мені фото.
— Можна глянути ще раз?
Я передаю їй знімок. Вона бере його й тримає обома руками.
— Скільки хлопцю років?
— Тридцять два.
Лейн дивиться вбік, роблячи підрахунки.
— А. Такий молодий?
Щось у її голосі підказує мені, що вона раптово втратила інтерес. Жінка повертає мені фото.
Чому їй було б цікавіше, якби хлопець був старшим? Чи не тому, що вона, можливо, подумала, ніби знає батька?
— У Сари був хлопець? — питаю я.
Очі Лейн щуляться.