Ґрем відкидається на стільці й оцінно дивиться на мене.
— Оце так стрибок у розслідуванні.
— Одна з жертв у Куґар-Крику дістала схожі рани. Мені здалося, що це варто уваги.
— І це самі, без сторонньої допомоги...
Тон, яким вона це вимовляє, видається трохи поблажливим.
— Скажімо так: інші органи, до яких я звертався, діяли значно менш активно.
— Цілком імовірно. Не скажу, що я краща. У мене тут цілий стос рапортів, що з кожним днем лише росте.
— Розумію. Та ми говоримо про вбивство.
— І я ставлюся до цього абсолютно серйозно.
Ґрем бере рацію.
— Це 163-й. Є хтось біля 30-го шосе та Гарріс-Роуд? Прийом.
— Привіт, Ґрем, — відповідає чоловік. — Фінлі хвилин за десять їзди звідти.
— Можеш мене з ним з’єднати?
За кілька секунд долинає старший голос.
— Фінлі на зв’язку. Прийом.
— Привіт, Фіне. Це Ґрем. У мене тут свідок із цікавою зачіпкою. Можеш навідатись на Гарріс, 848 і перевірити автомобілі за будинком? Вони, ймовірно, крадені. Спитай власницю, чи можна провести обшук. Якщо ні, дізнаємось у шерифа, що робити далі.
— Звісно. Це будинок Лейнів, правильно?
— Так точно.
— Та жіночка щось не дуже підходить під типаж.
— Може, хтось із прийомних дітей.
— Прийомних дітей? Я гадав, вона живе сама.
— Це давня історія.
— Зрозумів.
Ґрем повертається до мене.
— Побачимо, що йому вдасться знайти. Якщо власниця не дасть нам провести обшук, спробуємо отримати ордер. У такому разі вам доведеться поговорити з шерифом.
— Буду радий допомогти.
— Отже, ви гадаєте, що один з прийомних синів і вбив усіх тих дівчат?
— Я б сказав, тут є певний зв’язок. Останньою краплею стали ті машини.
Позаяк Ґрем бодай трохи знається на теорії і досі не запроторила мене до камери й не випхала за поріг, я наважуюся піти трохи далі.
— Можете дістати список прийомних дітей, що жили там?
— Для цього доведеться звернутися до соцслужб.
Вона дивиться на годинник.
— Хоча... може, й справді не завадить проявити ініціативу.
Ґрем бере слухавку робочого телефону й набирає номер.
— Привіт, Бонні, це Ґрем з відділу шерифа округу Пуатьє. Хотіла б отримати відомості про пару прийомних батьків з кінця 1970-х та початку 1980-х... ага... Гелена?.. Можеш електронкою? Ні?.. Що ж, якщо тобі нескладно, може, попросиш, нехай дістануть їх, і відкладеш для мене? У департаменту є з ними зв’язок.
Вона кладе слухавку й знизує плечима.
— Ось так у мене й минає по півдня — прошу про речі, які мала б знаходити за мить. Моя подруга зателефонує до Гелени, вони переглянуть записи. Якщо ваша історія вигорить, ми зможемо копнути трохи глибше.
Я не сумніваюся, що моя історія вигорить. Убивця жодним чином не зможе прибрати стільки машин за ніч, не лишивши слідів.
Її рація оживає від термінового повідомлення диспетчера.
— Усім вільним патрулям: пожежа на Гарріс-Роуд, 848!
Ми з Ґрем шоковано підводимо погляди. Її реакція значно стриманіша за мою.
Тріщить її рація.
— Ґрем, це Фін. Той свідок ще з тобою?
— Сидить прямо переді мною.
— О котрій, він каже, поїхав від Лейнів?
— Докторе Крей? — питає вона.
— Минулого вечора. Після того я одразу ж поїхав до лікарні. Можете спитати в них, — відповідаю я.
Ґрем повторює мої слова в рацію.
— Каже, був там учора ввечері. У цей самий час ми також отримали від нього електронного листа.
— Гаразд. Що ж. Дідько. Ліс горить. Здається, пожежа почалася не так давно. Мабуть, тобі також слід приїхати.
Ґрем миттю підскакує.
— Докторе Крей, я маю зачинити підстанцію, та якщо ви зможете затриматися у нашому місті, ви б дуже нам допомогли.
— Звичайно. Без проблем.
Господи. Він підпалив увесь ліс, щоб вони не дісталися до машин. Та яка від цього буде користь?
Очманілий, я йду за Ґрем до дверей і дивлюся, як вона їх замикає.
Коли вона прямує до машини, я чітко чую ще одне повідомлення по рації.
— Прийом, це Фінлі. Я на Гарріс, 848, у нас тут 10-54.
Ґрем розвертається і якусь мить дивиться на мене, стоячи біля дверцят патрульного авто. Її рука нерішуче тягнеться до ручки.
Я силувано киваю.
— Я буду в «Дарсіз», якщо знадоблюся, — кажу я.
— Гаразд. Будьмо на зв’язку, — каже вона, а тоді сідає в авто й від’їжджає.
Я чекаю, доки Ґрем не зникне за рогом, і присідаю, роблячи глибокий вдих. Я здивований, що так довго протримався. Останній виклик по рації викликав у мене напад паніки, і довелося з ним боротися.
Поліційний код 10-54 означає можливий труп.
Убивця не лише затявся унеможливити розслідування щодо автомобілів — він убив місіс Лейн, жінку яка його виховала, і єдину людину яка могла пов’язати його з минулим.
Розділ 67
Підкидьок
Я прямую до «Експлорера», очікуючи, що з-за рогу вилетить Ґрем, на даху її авто миготітимуть сирени, а вона готуватиметься вискочити з машини з пістолетом у руках і наказати мені лягти на тротуар обличчям униз.
Лиш виїхавши на шосе і прямуючи у зворотному напрямку, я нарешті відчуваю щось схоже на полегшення.
Намагаюся обміркувати, що ж сталося після того, як я полишив будинок Лейн. Певно, вбивця хвилювався, що я подамся до поліції, тож спробував приховати свій давно забутий зв’язок із минулим.
Він, мабуть, вирішив, що безпечніше лишити машини в лісі, аніж кудись перевозити. І так, певно, й було. Навіть якби хтось на них набрів, покинутими авто в цих краях мало кого здивуєш. Роздивляючись Google Maps, я постійно помічаю старі автомобілі, що стоять у дворах без коліс або ж напівпоховані у бур’янах із погнилими шинами.
У машинах на землі Лейн ви б не зауважили нічого особливого — звісно, якби не знали, кому вони раніше належали. Ось що налякало вбивцю.
Підпаливши ліс, він лише відтягнув мить, коли машини буде виявлено, хай би навіть він залив двигуни термітом[33].
Його справжнім мотивом було вбити Джулі Лейн. Таким чином він би не лише змусив її мовчати, а й привернув би увагу до мене, спрямувавши поліцію у хибному напрямку. Убивця не просто замітав сліди. Можливо, він хоче мене підставити.
Я останній, хто бачив місіс Лейн. Я пов’язаний із химерною історією про монстра з Куґар-Крика та нещодавніми убивствами... і лишив кривавий слід від лісу до дороги.
Якщо вбивця задушив її та змочив у моїй крові її кухонний ніж, щоб виглядало так, ніби вона намагалася захиститися, мені знадобиться достобіса часу, аби довести свою невинуватість.
Замість того щоб повернутися до Гасового мотелю, я звертаю на дорогу до Гелени. Слід дістатися до тих сирітських записів і дізнатися, з ким я маю справу. А тоді мені знадобиться адвокат.
Також варто попередити Ґаса та Джилліан. Спочатку я телефоную їй.
— Привіт! Як справи? Як пройшло дослідження? — каже вона, щойно піднявши слухавку.
Я торохчу без упину.
— Джилліан, здається, я знайшов його чи принаймні дізнався, звідки він. Гадаю, він щойно вбив свою прийомну матір, аби замести сліди.
— У Ред-Гуку?
— Так. Я був там учора, говорив із нею. Знайшов у лісі машини, що належали зниклим туристам. Їх там цілий десяток.
— О господи!
— Це ще не все. Він знає про мене. Йому відоме моє ім’я. А отже, йому може бути відомо і про вас із Гасом.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Не знаю. Мені так шкода. Я не хотів вас у це втягувати.
— Ти й не втягував. Припини винуватити себе.
— Він може прийти по тебе.
— Навіщо?
— А навіщо він узагалі щось робить?
— Де ти? Приїжджай сюди і все обговоримо.
— Спершу маю де з чим розібратися. Маю дізнатися, хто він.
— А потім одразу ж приїдеш сюди?