— Так. Але зателефонуй Гасу й попередь його. А ще зателефонуй до поліційного відділку Гудзон-Крика. Скажи все, що може бути необхідно. Дідько, скажи, що боїшся мене.
— Я не можу.
— Ти маєш щось зробити.
Сподіваюсь, я дарма так реагую. Навіть не знаю, що б я робив, якби з Джилліан щось трапилось.
На шляху до Гелени мене непокоять дві речі. Що, як він використав пожежу й убивство лише для відволікання уваги, щоб тим часом утекти? Коли поліція усвідомить, що його треба переслідувати, він буде вже далеко.
Інший привід для хвилювання — а що, як він не користається цією ситуацією як прикриттям? Що, як він не збирається нікуди тікати і просто вбиває всіх, хто може бути з ним пов’язаний?
Син Сари Івз був упевнений, що його матір убили. Що, як убивця просто прибрав чергового свідка?
Коли я дістаюся до офісу соцслужб, шлунок аж викручує від напруги. Я вже не розумію, що правильно, а що ні. Тривога лише посилюється: мені треба зайти всередину й вигадати чергову брехню.
Я заїжджаю на стоянку перед блочною будівлею і якийсь час намагаюсь заспокоїтися. Там, усередині, його ім’я. Можна зробити все швидко. Я маю зайти й забрати документи, про які запитувала Ґрем.
Так, скоріше за все, це злочин. Але наразі це найменша з моїх проблем.
Я виходжу з «Експлорера», упевнююсь, що на мені чиста футболка без слідів крові, та заходжу до вестибюлю.
За столом сидить охоронець. Він відводить очі від телефона й дивиться на мене.
— Чим я можу вам допомогти?
— Я приїхав забрати документи для округу Пуатьє.
Я готовий зблефувати, показавши свою дослідницьку перепустку до національних парків та університетське посвідчення в надії, що такі документи додадуть правдоподібності.
— Третій поверх. Кімната номер чотири.
— Дякую.
За дві хвилини я стою біля реєстраційної. У мене так тремтить нога, що, аби вгамувати дрож, доводиться силою притискати її до стійки.
— Чим можу вам допомогти? — питає жінка, сідаючи за стіл.
— Вітаю. Я приїхав забрати документи стосовно одного притулку. На них чекають в окрузі Пуатьє.
— Коли ви подавали запит?
— Сьогодні вранці.
— На це піде десять днів. Дивно, що вас не попередили.
Трясця. Трясця. Трясця.
На той час я вже буду у в’язниці або мертвий.
З кабінету лунає голос.
— Це для відділу шерифа округу Пуатьє?
— Так, — відповідає жінка, що сидить переді мною. — Я сказала, що знадобиться принаймні десять днів.
— Вони в мене на столі, — говорить жінка з іншого кабінету. — Годину тому надійшов ще один запит, терміновий. Скоріше за все, це стосується розслідування вбивства.
Жінка у штанному костюмі виходить з кабінету із товстою папкою в руках.
— Я саме закінчила збирати все докупи. Тримайте.
Забираючи в неї папку, я щосили намагаюся змусити свої руки не тремтіти. Мимохідь розгортаю її: папка повна особових справ та фотографій дітей. Їх там принаймні з тридцять.
— Дякую.
Я ледь не вперіщуюсь у двері, проглядаючи обличчя й намагаючись знайти те, що належить убивці.
Розділ 68
Контрзахід
— Ви не збираєтесь відповідати? — питає охоронець, коли я проходжу повз його стіл.
— Перепрошую? — я відриваю погляд від папки.
— Ваш телефон.
Він вказує на мою кишеню.
Лише зараз я розумію, що він дзвонить.
— А, так.
Я вкладаю папку під пахву й виймаю телефон.
Номер міжміський, код я не впізнаю. Мені дуже кортить не брати слухавку, та зрештою я сідаю на лавку біля будівлі й натискаю на кнопку відповіді.
— Алло? — кажу напівуважно. Я намагаюся розсортувати десятки облич і знайти те, що підходить за часом, коли Сара Івз жила в будинку Лейнів.
— Тео? — питає глибокий басовитий голос.
Так.
Я якраз догортав до кінця папки й побачив, що саме там зібрані справи з кінця 70-х до початку 80-х. Я затримую погляд на обличчі Сари. Вона молодша, аніж на фото, що я бачив раніше.
— Я привернув твою увагу? Бо ти мою точно привернув.
Його тон змушує мене відвести очі від папки.
— Хто це?
— А ти як гадаєш, хто?
Я відчуваю, як у мене холоне серце.
— Я не впевнений...
— Давай одразу перейдемо до суті й поговоримо про те, що ти маєш зробити.
— Тобто?
— Перш за все, ти знищиш усі свої записи і все, що ще не віддав поліції.
Дідько, ні... не може бути...
— Секунду...
— Тео, я не закінчив.
Його голос рівний, немов у інструктора К9[34], який наказує німецькій вівчарці сісти.
— Знищивши всі записи, ти знімеш на відео зізнання у вбивстві Джулі Лейн.
— Але я її не вбивав...
— Ясна річ, не вбивав. Її вбив я. Вона мені була мов мати. І поглянь, що мені через тебе довелося зробити.
Мені важко дихати.
— Навіщо?
— А ти як гадаєш? Якби ти не постукав у її двері, вона досі була б жива. Це ти зробив.
— Ні, ти... — мляво вимовляю я.
— Я, може, був просто інструментом, але причиною став ти. І ти це розумієш. Це лише чергова створена тобою проблема, яку нам довелося вирішувати.
— Усі ті люди...
— Усім нам колись помирати. То яка різниця?
— Як... ти міг?
— Така моя сутність. А тепер краще давай поговоримо про тебе і про те, що тобі слід зробити. Після того як ти знищиш усі записи й зізнаєшся у вбивстві Джулі Лейн, поліціянтам захочеться довідатися про решту тіл. Тому у своєму зізнанні ти скажеш, що маніпулював ними, аби приховати, що це ти вбив Джуніпер Парсонс.
— Маячня. Це ж навіть неможливо.
Усе немов уві сні. Мені доводиться витріщатися на машини, що проїздять повз, і вдихати повітря вулиці, щоб переконати себе, що все це відбувається насправді.
— Будь певен. Тобі повірять. Тебе й так уже підозрюють. Увімкни мозок і вигадай методи та пояснення. Ти розумна людина. Занадто розумна.
— Мені не повірять.
— У дещо точно повірять. Твоє завдання — переконати їх у тому що решта теж правда. Не сумнівайся, їм захочеться простого пояснення. Так завжди буває.
Чомусь я не сперечаюся. Лише ставлю питання, ніби все це неминуче має статися.
— А як не повірять?
— Якщо ти їх не переконаєш? А сам як думаєш, Тео?
Я вагаюся.
— Не знаю.
— Надсилаю тобі фото.
Мій телефон дзеленчить: надійшло нове текстове повідомлення. Завантажується чорно-біла фотографія.
Мені доводиться примружитися, щоб роздивитися деталі. Коли я розумію, на що дивлюся, світ зупиняється.
Це фото Джилліан, зроблене на камеру нічного бачення.
Вона спить у своєму ліжку.
— Я був там учора вночі, Тео. Стояв над нею годину, дивився. Я дуже тихий. Та мені не обов’язково повертатися до неї додому. Я можу сісти за столиком у її ресторані та штрикнути ножем їй поміж ребер, доки вона підливатиме мені каву. Можу схопити її, коли вона йтиме ввечері до своєї машини. Можу пристрелити з сотні ярдів. Варіантів чимало. А твій друг, той старигань, — як гадаєш, важко мені буде? Я можу вбити їх обох за двадцять хвилин і одразу ж рушити до Флориди, навідатися до твоєї матері. Чи можу поїхати до Техасу й почати вбивати випадкових студентів у тебе в університеті.
Я струшую з себе напівсон, у якому перебував увесь цей час, і відчуваю, як закипає кров.
— Виродок...
— Ти сам це почав. Тепер маєш закінчити. Цієї миті ти зважуєш шанси. Переповісти всі мої слова поліції? Чи точно виконати все, що я сказав? Ти гадаєш, вони всіх зможуть захистити? Та вони навіть не вірять у моє існування.
— Я знаю, хто ти. І повідомлю їм.
Ще ні, та відповідь — у цій папці.
— Не знаєш. У тебе є старе ім’я, яким я не користувався вже тридцять років. Той хлопець, той, що... Його більше не існує.
— Усе так просто? Тебе розбещував якийсь селюк, тож ти став серійним убивцею?