Я паркуюся за квартал від її будинку на дві спальні, що розташований через дорогу від якоїсь оббитої деревом будівлі. Оце мене й лякає. Така людина, як Кларк, може, мов снайпер, засісти там із рушницею, і ніхто ніколи його не знайде.
На вулиці тихо. Машина Джилліан припаркована на доріжці. Крім неї, автомобілів на вулиці немає.
Дивлячись на ліс, я нервуюся. Боюся, що Кларк може бути там, спостерігати. Тому наважуюся на довгий обхід і підходжу до будинку Джилліан ззаду зрізавши шлях через подвір’я сусідів та її задній двір.
На цій частині вулиці також тихо. Десь вдалечині гавкає пес, та навколо ні душі.
Весь будинок яскраво освітлений. Я присідаю за кущем біля купи дров і якусь мить вглядаюся, очікуючи побачити, чи Джилліан там. Світло на ґанку увімкнене, як і на кухні та в їдальні.
Минає ще п’ять хвилин без жодного руху в будинку, і я телефоную їй знову.
П’ять гудків, потім вмикається голосова пошта.
Лайно.
Я збираюся набрати Джилліан ще раз, та зупиняюся, коли бачу сповіщення від одного зі своїх комп’ютерних скриптів.
ЕКСТРЕНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ:
РОЗБІЖНОСТІ У СПРАВІ ПРО ГАДАНЕ САМОГУБСТВО
і. Не так скоро! Я проглядаю статтю. Неназвана особа з поліційного управління Гелени повідомляє, що підтвердити мою особу не можуть через «розбіжності під час судово-медичної експертизи».
Трясця.
Він знає.
Я ще раз телефоную Джилліан. Цього разу я стишую гучність динаміка і слухаю.
Через подвір’я чути, як у будинку дзвонить її телефон.
Чому вона не відповідає?
Я більше не можу чекати.
Біжу на задній ґанок, і засвічується рухочутливий ліхтар.
Діставшись до розсувних дверей, я притискаюся обличчям до скла й зазираю всередину. Спальні звідси не видно, та в цій частині будинку нікого нема.
Я намагаюся відчинити двері, та вони замкнені. Хочу постукати, але боюся, що звук може дати Кларку зрозуміти, що я тут.
Я перелажу через поруччя ґанку й підходжу до стіни будинку. Завіси запнуті, та світло у кімнаті ввімкнене. Я підповзаю під вікно її спальні та притискаюся вухом до холодного скла.
Здається, я чую її голос.
Підіймаю руку, щоб тихенько постукати, та завмираю від тріску, що лунає праворуч із лісу.
Там хтось є.
Я притуляюся до стіни й роздивляюся тіні, шукаючи джерело звуку. Все, що я бачу — це темрява.
Якщо вийду, Кларк мене помітить. Якщо будинок у нього на мушці, він грохне мене швидше, ніж я встигну щось зрозуміти.
Я дістаю з кишені телефон і повзу, прикриваючи світло екрану курткою, і через це геть нічого не бачу.
Ще раз намагаюся зателефонувати Джилліан.
Її телефон дзвенить усього за кілька футів. Після третього гудка вона бере слухавку.
— Алло?
— Джилліан! Це я!
— Тео!
Мені чути її голос крізь вікно.
— Слухай уважно. Ти в небезпеці.
У мене за спиною щось рухається. Все ще засліплений світлом екрана свого телефона, я бачу лише віддалений ліхтар У дворі.
— Ані руш, — каже голос з-поміж тіней.
Я тягнуся по пістолет, та просто на мене біжить чоловік у масці й із чогось вистрілює.
У грудях спалахує біль, і я відключаюся.
Розділ 76
Охорона
Мене сліпить яскраве світло, і хтось до мене звертається:
— Тео, з вами все гаразд?
Поволі вертається чіткість зору, і я бачу парамедика, який підіймає мені повіку й дивиться, чи розширюється зіниця.
Я намагаюся поворушити руками, та не можу На мить здається, що вони паралізовані, та потім я усвідомлюю: руки скуті наручниками за спиною.
— Що сталося?
— Що ви пам’ятаєте? — питає парамедик.
— Я... перевіряв, як Джилліан. Джилліан! Де вона?
— Вона в будинку.
— Я маю з нею поговорити.
Парамедик відходить і знімає рукавички.
— Тоді вам до цих людей.
Збоку від нього стоять детективи Ґленн та Вітмаєр. Є і третій чоловік, якого я не знаю.
Я згадав, чому я тут. Миготіння червоної сирени машини швидкої допомоги відбивається від дерев у лісі позаду неї, і мені скручує живіт — я раптом відчуваю себе під ударом. Я хочу закричати, попередити їх, та боюся, що в такому разі вони вважатимуть мене зовсім божевільним.
Футболка на грудях розірвана, і на місці, де я відчув спалах болю, наклеєний лейкопластир. Хтось — певно, один із поліціянтів, що стоять на вулиці в камуфляжі — вистрілив у мене з шокера. Напевно, слід радіти, що то був не пістолет, та я й досі відчуваю, як болить усе тіло.
Певно, на мене чекали. А отже, скоріше за все, поліція не купилася на мою підставну смерть або ж розкусила її майже одразу.
Той невідомий чоловік сідає поруч зі мною на ґанку На ньому чорна вітрівка, його обличчя бездоганно виголене. Якби мене спитали, я б сказав, що це федеральний агент.
— Докторе Крей, ви готові до розмови?
— Джилліан у безпеці?
— Так. Вона в будинку.
— А Ґас?
— Він також там. Не бажаєте розповісти нам, що ви тут робите? Чи, якщо вже на те пішло, чому ви живі?
Я продовжую зосереджено вдивлятися в ліс.
— Убивця. Він сказав, що нашкодить їм, якщо я до вас звернуся.
— Справді? Коли він вам це сказав?
— Два дні тому.
— Ви зустрічались? Чи він написав вам листа?
Я повертаюся до чоловіка обличчям.
— Чому ви говорите так зверхньо?
— Хіба? Я лише намагаюся дещо прояснити. Поговорімо про ваше зізнання.
— Хто ви?
— Спецагент Сюард, ФБР. Ви привернули мою увагу, відколи почали знаходити всі ті тіла. Ті, які, за вашими словами, ви самі й закопували.
— То була брехня.
— Справді? Доволі переконлива брехня.
Я нарешті приходжу до тями.
— Сюард, послухайте мене дуже уважно, — говорю я так, щоб мене чули й Вітмаєр із Ґленном. — Чоловік, який убив тих жінок. Чоловік, який убив Джуніпер Парсонс. Я знаю, хто він.
— Джошуа Лі Кларк, — каже Сюард.
— Так, та тепер його звуть інакше. Він виїхав з Монтани й повернувся з новим ім’ям.
— Гаразд, і як його тепер звуть?
— Я не знаю.
Сюард злегка самовдоволено всміхається й повертається до решти.
— Що ж, це нам не надто допоможе.
— Всі вони знають його, — кажу я. — І, певно, говорили з ним десятки разів.
— Джентльмени, — саркастично звертається Сюард, — нічим не хочете зі мною поділитися?
Вітмаєр закочує очі й хитає головою, та Ґленн уважно слухає.
— Про кого ви? — питає він мене.
Я не зважаю на Сюарда і звертаюся напряму до Ґленна.
— Він знав, що Джуніпер у скрутному становищі. І проїздив повз Челсі та інших. Він знав, коли тут з’являвся хтось немісцевий, хтось, у кого немає тут ні з ким зв’язків.
— І як же? — питає Сюард, намагаючись повернути контроль над розмовою.
Я дивлюся йому просто у вічі, навіть бровою не повівши.
— Бо це бісів водій евакуатора. Це йому ви телефонуєте, коли застрягаєте бозна-де з пробитим колесом чи коли у вас закінчується бензин. І саме йому, сидячи у нього ж у кабіні, ви розповідаєте всю історію.
Я переводжу погляд на Вітмаєра.
— Ви взагалі знаходили машину Челсі?
— Ні...
— Ні. А її тіло ми знайшли. Її машину хтось відбуксирував.
Сюард встає і підходить до Вітмаєра та Ґленна, щоб поговорити. Я бачу, що мені вдалося захопити його зненацька. Зі зверхнього тону агента я зрозумів, що він повірив у моє зізнання, та не в мою смерть. Насправді він не очікував, що я когось назву.
Ґленн киває. Вітмаєр хитає головою. Вони мають когось на думці. Знають, про кого я. Просто не готові це прийняти.