— Тіла, які, за вашими словами, ви ж і сфабрикували, — втручається Сюард.
— Господи... Ви досі в це вірите? Озирніться! Я все вигадав, аби він не зашкодив Джилліан. Я не мав вибору.
— Ви могли зв’язатися з нами.
У мене виривається стогін.
— І що? Ви гадаєте, Вітмаєр просто грається в хованки по рації? Він мертвий! Я намагався його попередити. Але ні!
— Гаразд, — каже Ґленн. — Що ми маємо знати?
— Щойно він упорається з копами, скоріше за все, попрямує сюди.
— Ну це якщо він мине наряди підмоги, — відповідає Сюард.
— Імовірно, він уже покинув свій будинок. Застрелив Вітмаєра, щоби приманити решту.
Я вказую на вулицю.
— Поліціянтів у Гудзон-Крику вже нема.
— І ви гадаєте, він прямує сюди? — питає Ґленн.
— Він прямує туди, де, на його думку, перебуваю я. Або сюди, або ж у поліційний відділок Гудзон-Крика.
Сюард хитає головою.
— Він не нападатиме на поліційний відділок.
— Як ви гадаєте, скільки поліціянтів там зараз? Один? Двоє?
До будинку зі збентеженим обличчям входить парамедик.
— Щойно почув по радіо. П’ятеро поранені, можливо, мертві, включно з Вітмаєром. Вони зайшли до будинку і знайшли тіла дружини й дітей Віка. З кулями в головах, убиті у своїх кімнатах.
— Він зробив це ще до того, як приїхала поліція, — кажу я, відчуваючи важкість у горлі. Відчуття провини.
— Певно, Вік зробив це, щойно почув, що моя смерть може бути сфабрикованою.
— А як щодо самого Віка? — питає Сюард у парамедика.
— Втік. Вони не знають як. Та кажуть, що втік.
— Гаразд. Берімо мою машину, швидку й вашу машину і їдемо до мого відділку, — каже Ґленн.
— Поліційний відділок Гудзон-Крика вп’ятеро ближче, — каже Сюард.
— Можна пересидіти там, доки не з’явиться Вік. Як на мене, краще поїхати туди, де ми зможемо захищатися.
Сюард видає гидливий звук.
— Це всього лише один чоловік.
Розділ 78
Прихисток
Ми мчимо по шосе до округу Філмаунт, попереду завиває машина швидкої. Ґленн за кермом, Сюард тримає в руках дробовик, а Джилліан сидить біля мене на задньому сидінні й стискає руками мої закуті в наручники кулаки.
Вона все ще намагається зрозуміти, що відбувається.
— То він справді йде по тебе? — питає вона.
— Якщо вважає, що може до мене дістатися, то так. Він би вбив мене раніше, та вирішив, що знайшов досконалий спосіб усе підчистити та виграти час.
— Наказавши тобі вбити себе самому?
— Так. Гадаю, він чекав, що як я не піду до поліції чи не зроблю, що він вимагає, то помчу до тебе.
— Чому він просто не втік? — питає Сюард. — На його місці я б саме так і зробив.
— Як я вже казав, він боїться, що я допоможу вам його спіймати. Та він мене переоцінює.
— Отже, він мчить просто до нас? Щось його не видно.
— Не просто до нас. Ми не встигнемо й оком змигнути, як він буде тут.
— За дві години я зберу тут більше людей, аніж він фізично зможе подужати. Це він не встигне й оком змигнути.
— Сподіваюся, ви маєте рацію, та не думаю, що він так легко здасться. Поліціянтів Гудзон-Крика він прибрав, бо його недооцінили. Коли він прийде по мене, то діятиме інакше.
— Гадаєте, що знаєте цього типа? — питає Ґленн.
— Усе, що я знаю — це низка чисел та рівнянь, пов’язаних із ним. Тіла, що я знайшов у лісі — не єдині його вбивства й не єдині типи жертв. Кажете, він мав кілька бізнесів? Ви знаєте, хто возив мет у ваших округах? Скільки у вас ордерів на дилерів, яких ви не можете знайти?
— То, кажете, він ще й наркодилер? — питає Сюард.
— Хтось бачив двох наркоманів, які допомагали мені знайти тіло Челсі Бакорн? Гадаєте, вони могли так довго не скоїти бодай незначних правопорушень?
— Він їх убив? — питає Ґленн.
— Зуб даю, що так. Гадаю, вбивства для нього — водночас хобі і професія.
— Може, й так, — каже Сюард. — Та серійні вбивці тікають — вони не вдають із себе термінаторів.
— Що ви знаєте про таких людей, як Вік? Про скількох настільки плідних серійних убивць узагалі відомо?
— Наскільки плідних? — питає Ґленн.
— Ми не дізнаємось, доки не почнемо відстежувати його кроки. Втім, за найоптимістичнішими припущеннями — три сотні.
— Триста чоловік? — глузує Сюард. — Хтось тут любить перебільшувати.
— Справді? Десять убивств на рік чи й більше протягом понад тридцяти років. Підрахуйте самі. А потім гляньте на кількість зниклих безвісти в Монтані і спитайте себе, чому показники вищі, аніж у Флориді чи Каліфорнії. Це не просто аномалії. Це вказує на присутність украй активного серійного убивці.
— Так, але три сотні? — питає Ґленн.
— Ґері Ріджвей, убивця з Ґрін-Рівер, убив сорок дві жінки всього за два роки. Він лишався на волі ще двадцять років потому. Його IQ був вісімдесят два. Наскільки розумним вам здається Джо Вік?
— Дуже розумним.
— Отже, якщо некрофілу з низьким рівнем IQ, котрий любив повертатися до лісу й займатися там сексом зі своїми жертвами, вдалося убити стількох жінок за такий короткий проміжок часу і двадцять років лишатися на волі, скільки шкоди, по-вашому, здатна завдати така людина, як Вік?
— Триста чоловік? — повторює Сюард, усе ще не вірячи.
— Щонайменше.
— Ми ніколи не стикалися ні з чим подібним.
— Це якщо говорити про відомі випадки. Ріджвей залишав по собі безліч доказів, які містили його ДНК. Ґейсі ховав тіла під своїм будинком. Роберт Гансен, той тип, що викрадав повій і полював на них у лісах Аляски, здійснив понад тридцять убивств, і викрили його, лише коли одній з жертв удалося втекти. Я підрахував. Ось вам голий факт: з точки зору статистики, більшість добре підготовлених серійних убивць так і лишаються непійманими. А про існування справжніх експертів, убивць, які не лишають ДНК, не вбивають у радіусі п’яти миль від свого дому й обережно обирають жертв та методи поховання, ви навіть не здогадуєтесь. У вас у Квантіко[37] на таких навіть особових справ немає, бо ви жодного разу з ними не стикалися.
— Зате ви маєте всі відповіді, — каже Сюард.
Який же він придурок.
— Лише цифри. І вони свідчать про дещо жахливе. Наразі ми маємо принаймні тридцять чи більше активних Джо Віків.
— Давайте впіймаємо цього, а тоді перейматимемося рештою, — каже Ґленн.
— Вам буде чим зайнятися у в’язниці, — додає Сюард.
— Ви досі зациклені на його арешті? — питає Джилліан. — Після всього, що він зробив?
— Скажіть це рідним Крістофера Данліві, коли вони побачать, що ваш бойфренд зробив із тілом їхнього сина, — каже Сюард.
— Ключове слово — з тілом, — випалюю я, та не можу вдавати, що він не має рації. Я пригнічено дивлюся на Джилліан. — Я не бачив жодних інших варіантів.
Вона стискає мої руки.
— Я вірю тобі.
— Тепер, озираючись назад, я розумію, що це було тупо. Слід було спробувати приманити його.
— Все буде добре...
Джилліан не закінчує речення.
— Дідько! — кричить Ґленн, різко звертаючи на узбіччя.
Я підводжу очі на лобове скло якраз вчасно, щоби помітити, як машина швидкої перевертається на бік, і її заносить просто на нас.
Дах швидкої чіпляє передню частину нашого авто, нас шалено закручує, ми врізаємось у захисну загорожу й летимо вниз, у канаву.
А доки ми крутимося в заносі по шосе, я встигаю зауважити, як повз нас мчить, мигочучи червоними стоп-сигналами, великий чорний евакуатор, а тоді зі скреготом розвертається.
Розділ 79
Аварія
Наш позашляховик котиться задом по трав’янистому схилу й налітає на дерева. Моя потилиця відривається від підголовника, і я врізаюся обличчям у свої скуті наручниками зап’ястя, ламаючи носа. Якусь мить в очах зірки, тоді відчувається різкий запах крові.
— Все гаразд? — питає Джилліан, розстібаючи пасок безпеки й підсовуючись до мене.